Зібрався якось городянин Муса відвідати в селі своїх родичів. Вийшов він з міста і попрямував по в гори. Світило сонце, пахли трави, щебетали пташки, і настрій у Муси був хороший.

Він йшов і голосно співав.

Незабаром дорога круто пішла в гору. Сосни і ялини росли тут так щільно, що, не дивлячись на сонячний день, в гущавині було потімки.

Муса озирнувся. Навколо нікого - ні людей, ні житла людського. Дорога вузька, між деревами в'ється. Тут і птахи замовкли. Муса теж перестав співати, ступає тихо, боїться, а чого боїться, і сам не знає.

Дорога піднімається в гори, а Муса все по сторонах озирається: раптом з'явиться хто, людина або птах. Але нікого не немає, тільки вітер гуде у вишині та дерева гойдаються. Зовсім страшно стало Мусі. Як пуститься він бігти зі всіх ніг! Біжить, задихається, боїться назад озирнутися.

Вибіг на поляну і зупинився. Світить сонце, рябіють квіти, пурхають метелики. А Муса ніяк не опам'ятається, руки і ноги від страху трясуться.

Тут на поляну вийшов селянин. Бачить, стоїть Муса - блідий, весь тремтить, ніяк відсапатися не може, немов тільки що з рук лиходія вирвався.

Селянин і питає:

- Що з тобою, друг? Яка біда сталася?

- Та що і говорити, чоловіче! Ніяк не опам'ятаюся. Такого страху натерпівся! Як мені вдалося врятуватися, і не зрозумію... Я сьогодні все одно, що наново на білий світ народився...

- Ну, гаразд, гаразд, все вже позаду. Тепер зберися з думками і розкажи до ладу, кого ти злякався?

- Ох, та хіба про це розповіси? Хіба такі слова знайдеш? Це пережити треба! Як пригадаю, якої небезпеки уникнув, серце розривається... Весь тремчу, бачиш?

- Та ти не тремти, а говори по порядку: що ти бачив, що чув?

- Бачив і чув таке, від чого до цих пір мурашки по тілу бігають. Адже я трохи загинув! Дикі звірі трохи мене не заїли! Так би ніхто і не дізнався, де моя могила...- хлипнув Муса.- А вже користі від мене і зовсім ніякої людям не було б, загаснув би, як світильник без масла...

- Та ти скажи, нарешті, хто за тобою гнався, який звір?

- Як хто за мною гнався?! Я ж тобі говорю: йду по лісу одинаком, навколо ні душі, темно, похмуро, птахи і ті замовкли. Раптом щось як зашарудить, захрумтить, завиє, зареве на весь ліс! Обернувся, а позаду величезна зграя вовків. Сто вовків! А вже злючі до чого! І такі великі! Один взагалі зростом з ведмедя...

- Та що ти придумав? Де це бачено, щоб в наших краях завелася зграя в сто вовків? Не інакше, одурився ти. У страху очі великі.

- Я одурився?! Як я міг одуритися? Величезна зграя! Ну, сто не сто, а вже п'ятдесят вовків точно було. Чудуюся, як мені втекти від них вдалося!

- Ось вже не повірю, приятель! Ми через цей ліс щодня в місто ходимо. П'ятдесят вовків! Ти тільки людям про це не розповідай, а то засміють.

- Не віриш? Ну, не п'ятдесят, а вже двадцять п'ять точно. Що хочеш, а я твердо стоятиму на своєму - двадцять п'ять!

- Двадцять п'ять? Я, приятель, цей ліс вздовж і поперек виходив, дрова тут рубав, овець пас, але ніколи не чув, щоб у нас в лісі водилися зграї в двадцять п'ять вовків! А може, тобі все це здалося?

- Здалося?! Тебе послухаєш, так подумаєш, що там і дюжини вовків не було!

- Звичайно, не було.

- Не знаю, не знаю... Я ж пам'ятаю, ліс, як зашумить, як затріщить, а вже хто це був, сам не зрозумію...

Мало-помалу хоробрий Муса заспокоївся. Всілися вони з селянином на камінчик, поговорили, а потім і розпрощалися.

Раптом селянин обернувся і кричить Мусі:

- Гей, друже! Ти б краще додому повернувся! Далі не ходи, там ліс ще темніший і густіший! Там тобі не тільки сто вовків, а додатково ще і сто тигрів привидяться!