Раніше всі гусаки білі були.

Давним-давно жила біля озера гусяча сім'я – батько-гусак, мати-гуска і двадцять одне гусеня. Рано уранці йшли гусаки до води, щоб попустувати та попастись вволю. У той же час на озері плавали лебеді, і гусаки інший раз зустрічалися з ними. Лебеді важливо пропливали мимо, високо задерши голови, не звертаючи на сусідів ніякої уваги.

Одного разу найменше гусеня, побачивши у воді своє віддзеркалення пропило, гордо витягнувши шию:
– Погляньте на мене, ну чим я не лебідь!
Гусаків потішили його слова, а малюк образився:
– Ви просто заздрите мені, – сказав він.
І з того дня Довга Шийка – так стали називати це зарозуміле гусеня– вирішив, що він найкрасивіший і найрозумніший в сім'ї. Бідолаха навіть собі навигадував що довелось йому зявитись на світ з золотого яйця.

Коли гусяча сім'я дружно сідала до столу, мати-гуска подавала їжу у великій мисці. Довга Шийка не хотів їсти те, що лежало перед ним, а норовив вихопити ласий шматочок з-під носа у братиків і сестричок. За столом раз у раз спалахували сварки.

Одного разу гуска спробувала усоромити сина, але той не вгамовувався.

– Бач, які! – заперечувало норовисте гусеня. – Собі все найсмачніше вибираєте, а мені підкладаєте що гірше.

Бачивши, що мати зовсім зневірилася і не може справитися з сином, втрутився батько-гусак. Він ударив задираку дзьобом і запитав строго:

– Коли ти навчишся їсти без сварок?

Слова батька тільки розсердили гусеняти. Він замахав крильцями і запищав:

– Не я затіваю сварки! Ти краще їм скажи. Вони терпіти мене не можуть із-за моєї лебединої шиї! Всі ви дуже дурні! Краще мені з лебедями дружити.

З того дня Довга Шийка перестав дружити з гусаками, навіть по одній з ними стежинці ходити не бажав, самотньо шкандибав віддалік. Гусеняті діставалося за горду вдачу – то собака поженеться за ним, то яструб налякає. Утікаючи від кривдників, гусеня згадувало про рідню і рятувалося в зграї. Але як тільки небезпека проходила, він знову брався за старе.

Пройшов час. Довга Шийка підріс, окріпнув і зовсім перестав визнавати своїх. Одного разу, не бажаючи йти зі всіма, він запізнився до обіду. А коли прийшов, то побачив, що йому ні зернятка не залишилося. Він обернувся і, задерши ніс, пішов геть, тому що був впевнений, що гусаки мстять йому за розум і рідкісну красу. Не поспішаючи, перевалюючись добрався він до озера і поплив до того берега, де жили лебеді. Біля очеретів він зупинився. Раптом очерети розсунулись, і Довга Шийка побачив прекрасних лебедів. Вони побудували своїх малюків ланцюжком і відправилися на прогулянку по озеру. А гусеня влаштувалося за ними.

Пропливли круг, іншій і вибралися на берег. І прийнялися лебеді веселитися – завели пісні, пустилися в танок. Вони ляскали над головами великими білими крилами і витіювато перебирали лапками. Дзюркотливі голоси їх були прекрасні.

Настала черга Довгої Шийки. Але наше гусачок, який все життя сторонився братів і сестер, ні співати, ні танцювати не умів. Наслідуючи лебедів, він спробував було змахнути крилами, та не утримався на ногах, впав. Хотів заспівати, але з горла бідолахи вирвався різкий, неприємний звук. І чого іншого можна було чекати від гусеняти, яке тільки і уміло що на рідних кричати?

Придивилися до нього лебеді і здивувалися:

– Ти звідки такий узявся? Ти ж гусеня, ось і ступай до своїх! Киш, киш!

Зашипіли вони і ну чужака щипати, а він упирається, не хоче додому повертатися. Тоді лебеді обступили гусеняти з усіх боків, підчепили носами і підкинули догори. Довга Шийка боляче гепнувся на землю, а його тут же знову підкинули.

Лежить гусеня не траві, око розплющити не може. Зібрався абияк з силами, дивиться, а на нім живого місця немає – весь в синяках, пір'я клаптями висить. Спробував встати, та ноги не тримають.

Пройшли три дні. Стало гусеня сизо-чорним пушком обростати. На четвертий день ледве піднялося. Крильця забиті потирає, ніжки розминає, попискує тужливо.
І поплентався Довга Шийка до батька з матір'ю.

А удома все двадцять гусят за столом сидять і тихо-мирно обідають. Довга Шийка, винувато пискнувши, теж сунувся було в миску, та його тут же і відтіснили.

– Стій, куди лізеш? – захвилювалися гусята. – Ми не знаємо тебе, хто ти такий?

А гусеняти і справді дізнатися не можна: худий, скуйовджений весь, в строкатих клаптях якихось. Заплакало гусеня:

– Ви що ж, зовсім не дізнаєтеся мене? Я ж братик ваш, Довга Шийка.

Подивилися на нього гусята і говорять:

– Ні, не братик ти нам: Довга Шийка білий був. Такого, як ти, крапчастого, у нас зроду не бувало.

Гірко стало гусеняті, зве він батьків:

– Тато! Мама! Чи дізнаєтеся ви мене? Адже я син ваш, Довга Шийка.

А гусак з гускою, оглядівши дивного гусеняти, теж заявили:

– Такого сина у нас не було. Наші дітки всі білі.

– Та женіть чужинця, геть! – загелготали гусаки.

Куди діватися нещасному? У лебедів він не прижився, а зараз і свої визнати не хочуть.

Бачать гусаки, не прогнати їм обідранця – голосом він все ж таки на них схожий, і перестали звертати на нього увагу.

Мало-помалу облямувалося гусеня. Синяки зійшли, темний пух на пір'я перетворився. Але залишився він на все життя строкатим. І вдача у нього змінилася. Не тягне він вже, як раніше, шию і чужі шматки з миски не вистачає. І кричати на всіх забув, розмовляє тихо. Старших поважає, з молодшими дбайливий і ласкавий. Тато-гусак і мама-гуска, дивлячись на нього, говорили один одному:

– Він такий же милий, як всі наші дітки, хоч і не схожий на них.

Так і жив Довга Шийка в дружній сім'ї, поки не перетворився на великого крапчастого гусака. А потім у нього свої гусятки з'явилися. Тепер, згадуючи дитинство, він повчав їх частенько:

– З миски бери тільки те, що лежить перед твоїм носом, на чужий шматок не задивляйся. Будь зі всіма привітний і добрий. Не біда, що одяг строкатий, важливо, щоб душа була світлою.