Того, хто відокремиться від людей, розтерзає ведмідь, того, хто відстане, - з'їсть вовк, говорить старовинне башкирське прислів'я. Коли на дикого звіра йдете, потрібно йти в згоді між собою, бути дружними і виручати товариша, - так говорять старі мисливці на Уралі.

Не такими були товариші Юлдибая, тому-то трохи і не загинув молодий мисливець.

Юлдибай був сином старого, досвідченого уральського мисливця Янхари. Господар лісу — клишоногий ведмідь, любитель чужих телят — гострозубий, товстохвостий вовк, любителька качок і курей — хитра лисиця, довговухий боязкий заєць, — всі вони були як слухняні барани в руках старого мисливця Янхари.

Янхари жив на краю невеликого аулу з своєю дружиною; у них був єдиний син, якого звали Юлдибай.

З малих років Юлдибай разом з батьком ходив на полювання. Скільки б вони не полювали, ніколи не втомлювався молодий батир. Який би звір їм не зустрівся, не боявся Юлдибай, а сміливо допомагав батьку.

— Ти — вірний і надійний товариш, - говорив своєму синові старий Янхари, і це дуже радувало молодого мисливця Юлдибая.

Але не довго довелося Юлдибаю полювати разом з батьком. Помер старий мисливець. Юлдибай залишився один з своєю матір'ю. Жили вони бідно.

Молодою Юлдибай узяв сагайдака і стрілу батька і став один ходити на полювання. Цим він годував себе і свою матір.

Одного разу двоє однолітків Юлдибая просилися з ним на полювання. Юлдибай погодився, і вони утрьох пішли в ліс. Справа була літом. Мисливці потрапили в малинник. Як червоні намиста прикрашають шию дівчини, так і малина красувалася на лісовому узліссі. Недалеко від мисливців, біля старого в'яза, хтось громіздко крокував. Це був ведмідь. Страшним голосом заричав ведмідь побачивши мисливців.

— Виймайте кинджали, всі, як один, нападемо на клишоногого!— сказав Юлдибай своїм товаришам.

Він вихопив кинджал і, як пущена з лука стріла, кинувся на ведмедя.

А супутники Юлдибая поперелякувались і побігли назад не оглядаючись. Вони прибігли додому і сказали матері Юлдибая, що сина її розтерзав ведмідь.

— Так не поступають друзі в біді! Сина мого залишили на розтерзання ведмедеві, а самі втекли, як зайці!— закричала мати Юлдибая.

Узяла вона старий меч свого чоловіка і сказала:

— Де тіло мого сина? Пішли разом, покажете мені! Якщо і при мені боятиметеся, то я кинуся не на ведмедя, а на вас!

Пішли вони туди, де залишився Юлдибай з ведмедем. Пройшли через малинник. Тихо підішли до величезного старого самотнього в'яза.

Вони почули слабкий, невиразний стогін і важкі зітхання.

Під великим деревом лежав ведмідь. У грудях у нього стирчав глибоко всаджений кинджал. Біля ведмедя лежав скривавлений Юлдибай. Він був без пам'яті.

Утрьох здерли вони шкуру з ведмедя і загорнули в неї Юлдибая, рани йому змастили ведмедячим салом і на руках понесли його додому.

Незабаром Юлдибай видужав. З тих пір в аулі його сталі звати богатиром, а двоє його супутників здобули славу боягузів на все життя.