Жили колись дуже давно бабуся і внучка. Бабуся так постаріла, що працювати вже не могла. А внучка була дуже ледача. Бабуся з кожним роком все старіла і слабіла. Ось дожила вона до весни і думає: Пити-їсти треба, люди он сіють, і нам треба що-небудь посіяти'. І говорить вона про те внучці.

-Не треба, бабусю, - відповіла їй внучка. - Ти вже стара стала, до осені помреш, а там, може, знайдеться добра людина і візьме мене в свою сім'ю. До чого нам хліб?

Так вони і не посіяли нічого.

Настала осінь. Народ прибирає хліб з полів. Стара не померла, і внучку ніхто не узяв на виховання. Стали вони голодувати.

Якось зайшла сусідка, побачила, що бабусі з внучкою зовсім нічого їсти, і сказала:

- Хоч би прийшли і узяли у мене небагато проса... Сусідка пішла. Бабуся говорить внучці:

- Сходь, внучка, принеси просо! А внучка відповідає:

- Чи треба, бабуся? Може, просо у неї нехороше...

Всю зиму голодували бабуся з внучкою і трохи померли. Але трохи тільки прийшла весна - внучка вийшла в полі на роботу.

- Навіщо трудитися?- сміялися над нею сусіди.

- Бабуся твоя вже стара, недовго їй жити. А тебе хто-небудь візьме на виховання. До чого вам хліб?

- Ні вже, - відповідала внучка. - Я тепер зрозуміла. Недаремно люди похилого віку говорять: якщо збираєшся на літню кочівлю, раніше засівай поле.