Йшла якось лісонька мимо хутора і бачить: у дворі гусаки пасуться. Зраділа лисиця: «Вчасно я підійшла», - і давай гусаків ганяти. Загелготали гусаки, та так тужливо пощади запитали, що лисиця б, напевно, розплакалася, коли могла б зрозуміти, про що вони просять. Але ж в тому-то і біда, що не говорять гусаки лисиччій мові, тільки по-гусячому, а лисиця по-їх не розуміє...
На щастя, опинився в зграї один старий гусак, який добре знав лисячу мову. Він і став лисиці тлумачити, що є, мовляв, у гусаків звичай — перед смертю пісню заспівати.
— Гаразд, — говорить лисиця, — хай заспівають, та швидше.
Але тільки немає у гусаків у пісні ладу, Один затягне; «га», другий підтягне: «га», і доки «га» весь круг не обійде, лисиці чекати треба. Ну, і ми, звичайно, почекаємо. Хто знає, як там справа обернеться.