За старих часів був в одному краю такий звичай: людей похилого віку, які вже не могли собі хліб заробляти, відводили в ліс і залишали там. В ті часи жив в цих краях один старичок, був у старого син, і у сина теж синок. Став син старого примічати, що батько вже не той працівник, яким був раніше, що пора йому на той світ відправлятися. Відмітивши це, узяв син у синочка санки, посадив на них свого старого батька і повіз в ліс. А внучок побіг слідом за санками. Привіз син батька в ліс, перекинув санки і сказав:
– Лежи тут разом з санками!
А синочок, хлопчина тямущий, говорить:
– Ні, батько, не залишу я тут свої санки!
– На що тобі потрібні такі поганенькі санки?
– А якщо у мене їх не буде, тоді на чому звезу тебе в ліс, коли постарієш і зачахнеш?
Почувши таку мову, син старого замислювався: “Дивися, – думає він, – власний син обіцяє мені той же кінець, який я своєму батьку чинив. Ні, так не годиться!”
Посадив син батька назад в санки і повіз додому. Але удома він не смів у всіх на очах тримати при собі безпорадного батька, тому заховав старого в льох, там його годував і поїв.
Незабаром стався в тій країні страшний голод. Пшениці ні у кого не залишилось ні зернятка.
Старий в льосі давно вже став примічати, що погані у людей справи, тому що син давав йому тільки ячмінний хліб, та і того лише на один укус. Одного разу питає старий сина:
– Чому не даєш мені житнього хліба?
Син відповідає:
– У всьому краю голод страшний, жита більше ні у кого немає ні зернятка; біда настала велика – не тільки є нічого, але і посіяти немає ні жменьки.
– Тяжкі часи, – зітхнув старий, – проте послухай, синок, дам я тобі раду, як хоч на посів зерна добути. Розкрий дах над клунею і вимолоти ще раз стару солому, може що і знайдеш.
Син зробив, як велів йому батько: розкрив половину клуні, знову вимолотив солому з даху і зібрав цілу мірку житніх зерен. Тоді батько і говорить: – Тепер посій жито!
Син посіяв, і на інше літо у нього таке огрядне жито уродилося, що вистачило і наступного року посіяти.
Побачивши це жито, весь люд голодного краю чудується, звідки, мовляв, піднялися такі хліби, якщо ні у кого не було ні зернятка? Почув про урожай сам поміщик, наказав покликати до себе хлібороба і питає:
– Звідки у тебе ціле житнє поле, коли у всьому краю ні у кого немає ні зернятка іржи?
Подумав син трохи, потім зібрався з духом і розповів всю правду, як дав йому старий-батько добра рада. А поміщик питає:
– Де ж він є, твій батько?
Син відповідає:
– Я його в льосі тримаю!
Тут-то і поміщик і всі жителі того краю відразу зрозуміли, що від старечних людей є пуття, а пуття цей – в добрих, мудрих радах.

З тієї пори люди старість шанують.