У старі часи могутній Байкал був веселим і добрим. Міцно любив він свою єдину дочку Ангару.

Вродливіше за неї не було на землі.

Вдень вона - світліша за небо, вночі - темніша за хмару. І хто б не їхав мимо Ангари, всі милувалися нею, всі славили її. Навіть перелітні птахи гусаки, лебеді, журавлі спускалися низько, але на воду сідали рідко. Вони говорили:

- Хіба можна світле чорнити?

Старий Байкал беріг дочку більше свого серця.

Одного разу, коли Байкал заснув, кинулася Ангара бігти до хлопця Єнісея.

Прокинувся батько гнівно сплеснув хвилями. Піднялася люта буря, заголосили гори, ліси, почорніло від горя небо, звірі в жасі розбіглися по всій землі, риби упірнули на саме дно, птахи понеслися до сонця. Тільки вітер вив та біснувалося море-багатир.

Могутній Байкал ударив по сивій горі, відламав від неї скелю і кинув услід утікачці.

Скеля впала на саме горло красуні. Молилася синьоока Ангара, задихаючись і ридаючи, стала просити:

- Батько, я вмираю від спраги, пробач мене і дай мені хоч одну крапельку води...

Байкал гнівно крикнув:

- Я можу дати тільки свої сльози!..

Сотні років тече Ангара до Єнісею водою-сльозою, а сивий і самотній Байкал став похмурим і страшним. Скелю, яку він кинув услід дочці, назвали люди Шаманським каменем. Там приносилися Байкалу багаті жертви. Люди говорили: "Байкал розгнівається зірве Шаманський камінь, вода хлине і заллє всю землю"