Жили собі три брати: Юхабі, Юськабі і Юркабі. Старші брати були розумні, а молодшого всі вважали дурнем. Його так і звали Юркабі-дурник.

Раз пішли брати в ліс дрів на зиму заготовити. Мати-стара поклала їм в плетений з лика кошіль хліба-солі і різної провізії для варива.

Приїхали брати в ліс, взялися за роботу. Дуб за дубом валять, суччя очищають і на купи складають. День пройшов - не відмітили. Вечір наступив, ось-ось зовсім стемніє.

Увіткнули брати сокири, почали вечерю готувати. А тільки зібралися розпалити багаття, виявилось, що сірників у них немає, удома забули. Як бути? Вирішили піднятися на найвищий дуб і подивитися, чи не видно де вогника. Піднявся старший Юхабі, подивився - далеко-далеко на сході мерехтить вогник. Зліз з дуба, пішов в ту сторону.

Чи довго, чи коротко він йшов лісом, прийшов до багаття. Біля нього сидить маленький старичок, руки гріє.

- Чи не даси, дідусь, вогника, багаття розпалити, - попросив Юхабі, - а то узялися вечерю варити, а сірники будинку забули.

- Чому ж не дати, дам, - відповідає старий, - тільки ти раніше мені спаяй, станцюй і казку розкажи.

- Ні співати, ні танцювати я не умію, а казки і поготів ніколи не розповідав, - говорить Юхабі.

- Ну тоді для тебе у мене і вогню немає, - сказав, старий.

Повернувся Юхабі до братів ні з чим. Пішов до старого за вогнем середній брат - Юськабі. Спочатку він теж піднявся на зисокий дуб, побачив, в якій стороні горить вогонь, і пішов в ту сторону.

Приходить Юськабі до багаття, просить у старого вогника.

- Спаяй, станцюй, казку розкажи, тоді пані вогню, - відповідає і йому старий.

- Не навчили мене в дитинстві ні тому, ні іншому, ні третьому, - говорить Юськабі.

- Ну, тоді і вогню для тебе у мене немає, - сказав старий. Повернувся до братів і Юськабі з порожніми руками.

Настала черга йти за вогнем молодшому братові - дурневі Юркабі.

Пішов було Юркабі навмання, але скоро з дороги збився. Заліз на високе дерево, оглядівся, побачив на сході, де вже зоря займатися почала, вогонь горить. Спустився вниз, пішов на зорю. Приходить до багаття. Біля багаття старого бачить. Поклонився Юркабі старому в пояс:

- Здрастуйте, дідусь! Як життя - буття?

- Спасибі, добрий легінь, живу потихеньку, - відповідає старий.- А ти чи далеко шлях тримаєш?

- Та приїхали з братами дрів на зиму заготовити, цілий день працювали, а зараз узялися вечерю варити, а багаття розпалити нічим, - пояснив старому Юркабі.- Ось і прийшов попросити у тебе вогника.

- Що ж, вогника я тобі дам, - говорить старий, - тільки спочатку покажи себе: спаяй, станцюй, казку розкажи.

Помовчав, подумав Юркабі, а потім так відповів старому:

- Співати і танцювати я не митець, а ось казку можу розповісти, тільки - цур! - сиди і слухай мовчки, якщо переб'єш мене - даєш жменю вуглинок і сто рублів на додачу.

Старий кивнув головою на знак згоди і приготувався слухати.

- Одного разу, - почав Юркабі, - коли моїх батьків ще не було на світі, сів я на свою рябу кобилу, засунув за пояс сокиру і поїхав в ліс. Чи багато, хіба мало я їхав, озирнувся - у моєї кобили задніх ніг немає, мабуть, сокира випала із-за спини і відрубала їх. Робити нічого, повернув я кобилу назад, щоб знайти її другу половину. Доїжджаю до табуна, дивлюся, а там, серед інших коней, пасуться задні ноги моєї кобили. Ну, я під'їхав до них, склав з передніми і, для міцності, сколотив дерев'яними цвяхами. Далі їду...

Старий слухає, свою білу бороду погладжує. А Юркабі далі розповідає:

- Чи довго, чи коротко я їхав, озирнувся назад - з моїх цвяхів молоді дубки виросли. А один дубок такий високий, що майже до самого неба дотягся. Ну я, недовго думаючи, поліз по цьому дубу, піднявся на саму його верхівку, дивлюся - якраз переді мною ворота, через які на небо можна потрапити. Входжу я в ці ворота, йду по небу. Дорога гладка, як струм. Посеред неба, бачу, червоне дерево росте, а на дереві небаченої краси птах сидить: у вухах її блищать сережки золоті, на руках браслети перлинні, на ногах черевички Кришталеві, пишний хвіст веселкою горить, очі смарагдами виблискують. "Який красивий птах, - гадаю, - ось би зловити!" Але тільки руку протягнув - птах кудись зник і відразу стало темно, як в льосі...

Старий слухає, свою сиву бороду погладжує, а Юркабі далі розповідає:

- Повернув я назад, а ні дорогі, ні своїх слідів в непроглядній тьмі не бачу. "Як би до воріт добратися?" - гадаю. І лише так подумав - поряд чудовий птах пролетів і все довкруги освітила. Виявилось, що я біля самих воріт і стою. Глянув вниз - не видно піді мною кобили, кудись пастися, напевно, втекла. "Як бути? - знову думаю.- Як би з неба знову на землю спуститися?" Звідки ні візьмися, вітер піднявся і приніс мені цілу оберемок соломи. Тут я підбадьорився; звив з тієї соломи мотузок, прив'язав її за небесні ворота і став спускатися на землю. Довго мені довелося спускатися. Але мотузок кінчився, а до землі ще далеко. Вишу на самому кінці, вітер мене туди-сюди гойдає. Покачався я так, покачався, обірвався мотузок, і полетів я вниз. Думав, що на землю, а виявилось, потрапив в пекло. Ну, а в пеклі, відома справа, чортии на душах грішників дрова для казанів та гній возять. І ось дивлюся, дідусь, запрягають біси твою душу, а коли запрягли - примушують мене на ній гній возити...

- Ну, вже це ти неправду говориш, - не витримав старий.- Моя душа при мені.

- Що ж, хай при тобі і залишається, — сказав на це Юркабі.- А вуглинок я у тебе наберу і жени сто рублів впрідачу.

Покректав старий, почухав в потилиці, а тільки домовленість є домовленість. Дав він Юркабі жменю вуглинок і сто рублів на додачу.

З тим і пішов дурень Юркабі до своїх розумних братів.