Колись, давним-давно, в одній селянській сім'ї народився син. Хлопець ріс міцним, здоровим, кмітливим. А коли виріс, батьки вирішили одружити його. Легінь всім узяв - і розумом, і статтю, і красою, і за нього висваталі дочку місцевого багача. Батьки нареченої дали в придане сім коней, сім корів і багато, без ліку, овець.

Добре зажили молоді. Але не пройшло і двох років, як дружина померла. Овдовілий легінь горював, посумував, а потім знову одружувався. У придане і за цією дружиною він отримав сім коней, сім корів і без ліку овець. Але легіневі, селянському синові, знову не повезло: незабаром і ця дружина померла.

Так він одружувався сім разів і за кожною новою нареченою отримував в придане по сім коней, сім корів і багато, без ліку, овець.

Померла у невдалого чоловіка і сьома дружина. А услід за нею померли у легіня і його старі батьки. Залишився він господарем цілого табуна коней, стада корів і незчисленного, неліченого числа овець. Проте ж щастя як і раніше обходило його стороною. А тут ще біди і знегоди одна за одною посипалися на його голову.

Якось нежданно-негаданно напала на корів і коней хвороба, а через якийсь час всіх овець передушили вовки.

Розвіялося, як пил за вітром, все багатство нашого легіня. Залишився у нього лише великий будинок з надвірними спорудами та сад з озером посередині. За садом - що ще робити? - він і почав доглядати.

Чи багато, хіба мало пройшло часу, відмітив господар, що в його сад повадилися літати на вечірній зорі три сизі голубки. Якось, надвечір, бачить він прилітають ті птахи- голубки, перетворилися на дівчат, скинули плаття і стали купатися в озері. Легінь тихенько підкрався, узяв плаття однієї з дівчат і поніс в кущі.

Натішившись дівчата вийшли з води. Дві з них одягнулися, перетворилися на голубів і відлетіли, а третя, не знайшовши свого плаття, змолилася:

- Віддай мені, моє плаття, хто його взяв!
Вийшов легінь.
- Ви купаєтеся в моєму озері і, хтозна, можливо, зачарували воду, - відповів дівчині господар саду.- А цю воду ми і самі пили, нею ж і худобину поїли. Чи не із-за того померли у мене дружини і напав мор на корів і коней?

- Ні, ми не чаклунки, - сказала дівчина.- Ми прилітаємо сюди тому, що місце тут аж надто красиве.

Повірив легінь словам дівчини і запитав:

- А тоді чи не знаєш, чому не живуть мої дружини і перестав водитися у мене худоба?

- Я-то не-знаю, - відповідає дівчина, - але мати моя, можливо, і знає.

- Гаразд, я тебе відпущу, - сказав легінь і віддав плаття дівчині.- Але де і як я тебе потім побачу?

- А ти зніми кори з молоденької липки і дай мені ніж, -ответила дівчина.-Я відрізуватиму по маленькому шматочку і кидатиму на дорогу. По цих шматочках ти і знайдеш наш будинок.

Господар саду зрізав молоденьку липу, зняв з неї кору і разом з ножем віддав дівчині. Та відрізувала один шматочок лубка, іншій і сховалася із виду.

Відправився по обумовленому сліду селянський син в путь і лише через сім років прийшов на місце.

Виявилось, що дівчата, що прилітали голубками на озеро купатися, були сестрами самого Сонця. І зараз же назустріч легіневі вийшла їх стара мати.

Селянський син сказав старій, навіщо він прийшов сюди. Та вислухала його і відповіла:

- Не знаю, не відаю. Може син мій Сонце, знає, але тобі не можна його чекати — як він з'явиться, то може погубити тебе.

Тут втрутилися в розмову дочки:

- А давай, мама, до приходу брата заховаємо легіня. Братові ж ми скажемо спочатку, навіщо він до нас прийшов, і, якщо брат не розсердиться, покажемо. Якщо ж братик буде не в гуморі, ми випитаємо у нього все, що треба, а потім, коли він вранці знову піде, перекажемо нашому гостю.

Так і зробили.

Пізно увечері заявилося Сонце, утомлене після важкої денної роботи.

- Схоже, до нас прийшла якась людина, - сказало Сонце.- Як він наважився, адже я можу спалити його, як просту соломинку!

Мати з сестрами почали умовляти його:

- Навіщо тобі палити гостя, він і так убитий горем і прийшов до тебе не за радості, а з великого горя.

- Ну, якщо так, -смилостивилось Солнце- тоді готуйте скоріше їжу і просіть його до столу.

Сестри приготували вечерю. Сонце посадило поряд з собою селянського сина, і вони в доброму гулянні провели залишок вечора.

Видно, чимось приглянувся Сонцю добрий легінь, селянський син, тому що на ранок воно сказало йому:

- День вчора видався важкий. Чи не хочеш ти мене підмінити на день. Селянський син погодився:
- Чому ж ні, можна спробувати. Сонце одягнуло його в свій сліпучий одяг, посадило на свого коня і наказує:

- Ти не поганяй коня, він сам знає, яким кроком треба йти. У пору раннього сніданку зустрінеться тобі Піхамбар (у чувашів бог, покровитель худоби) із зеленою чашею в руках, наповненою медом . Ти не зупиняйся біля нього і меду не пий, а тільки поклонися йому і слідуй далі. До пізнього сніданку зустрінеться тобі Пюлехсе (божество, що роздає блага) з такою ж чашею в руці, наповненою медом. Не зупиняйся і біля нього і не пий, а поклонися - і далі. Опівдні зустрінеться те6e сам Тора із зеленою чашею в руці. І у нього ти не пий, а тільки поклонися і слідуй далі. Нарешті, побачиш ти корм для коня. Коня хоч трохи, але треба погодувати а вже потім можна пускатися в шлях до будинку. Селянський син вислухав Сонце, і виїхав в путь-дорогу.

Ось зустрівся йому Піхамбар із зеленою чашею в руці. Він стояв край дороги і терпляче чекав, коли до нього підкотить Сонце. Порівнявся з ним легінь в образі Сонця, узяв в свої руки протягнуту чашу, випив меду, перекинув порожню чашу на голову бога і поїхав далі.

Все повторилося і при зустрічі з Пюлехсе. Легінь-Сонце випив меду, надів порожню чашу на голову бога і поїхав далі.

А ось показався край дороги і сам великий Тора. Але і з ним селянський син обійшовся так же нешанобливо, як і з його молодшими богами: випив меду, а порожню чашу насунув на голову Тори.

Нарешті зустрілося місце з кормом для коня. Легінь погодував коня і повернув до будинку.

Тора ж, після зустрічі з ним, подумав: "Що це трапилося з Сонцем? Воно дозволило собі нечувану зухвалість! Тут щось не так. Піду-но розпитаю Пюлехсе". Але коли він почав розповідати Пюлехсе про свою зустріч з Сонцем, той теж поскаржився, що і його накрив перекинутою чашею.

Вони разом пішли до Піхамбару. Але і Піхамбар сказав:

Мене Сонце теж стукнуло порожньою чашею по голові!

Після цього вже нічого не залишалося, як піти всім утрьох до Сонця і зажадати від нього пояснень.

Селянський син ще не встиг закінчити свій робочий день, а Сонце, нічого не підозрюючи, відсипалось удома. Тора розбудив його і сказав:

- Чим це ми тебе прогнівали, якщо ти нині кожного з нас стукнув чашею по голові?

Сонце з сну не відразу зміркувало, про що йдеться, потім відповіло:

- Вчора у мене був важкий день, я дуже втомилося і попросило свого гостя до мої роботи стати. Але я не карало йому робити що-небудь погане!

Поки вони так розмовляли, повернувся верхи на сонячному коні селянський син. І лише він встиг показатися, боги почали вимовляти йому за його нечувану зухвалість.

- Піхамбара слід було б стукнути посильніше того, що він не зупиняв своїх собак: вовки всіх моїх овець передушили, - почули вони у відповідь.

- Добре, -сказал Пюлехсе, -а мене за що ти чашею накрив?

- Невже не розумієш? - відповів селянський син.- За те, що не написав мені на роду прожити століття з однією дружиною. Я сім разів одружувався, і жодної дружини не залишилася в живих - хіба це справа?

- Зрозуміло, - подав голос Тора.- Але зі мною-то, зі мною як ти посмів так обійтися? Чим я тобі не догодив?

- А тим, що не призначив мені щасливе життя. Батьки мої жили як люди, а мене ти засудив на те, щоб весь вік свій бідувати.

Слухають боги селянського сина, а що заперечити нема чтого - все, що він говорить, правда. Стали вони між собою радитися, стали думати, чим би провину свою перед легінем виправити, щоб він скоріше розбагатів і зажив щасливо.

Тора каже:

- Хай він займеться крадіжкою - найвірніший і коротший шлях до багатства!

Піхамбар і Пюлехсе погодилися з Торою: хай селянський син краде.

А той, почувши рішення богів, вийшов з чертогів Сонця, побачив осідланого коня Тори, миттю зняв з нього срібне сідло та і був такий.

Тора вийшов услід за молодцем відразу ж виявив пропажу.

- Що за чудеса - було сідло, і немає сідла! - обурився Тора.- І у кого вкрали - у найголовнішого бога! Не інакше це справа рук шахрая, який за Сонце працював. Давайте наженемо його і віднімемо сідло.

Наздогнали боги добра легіня, запитали:

- Ти навіщо, зухвалий, вкрав у самого Тору сідло?

- Але ж Тора сам визначив, щоб я жив крадіжкою, - дуже просто відповів селянський син.- Я і подумав: якщо Тора не розсердиться за пропажу і не шукатиме її, то на мене не сердитимуться і люди. Тому я і вирішив вкрасти спершу у Тори.

- Як же людям не сердитися на злодія? - не витримав Тора.- Кожному шкода свого добра!

- А якщо так, навіщо ж ви направили мене на шлях крадіжки? - цілком заперечив легінь.

Знову селянський син поставив богів в безвихідь. Думали вони, думали, як їм від нього звільнитися, і ось що запропонував Пюлехсе:

- У одного царя є дочка-красуня, але вона від народження сліпа. А в тому ж царстві-державі є така місцина, де навіть по берегах річки не росте трава. Ми зробимо - так що в тій місцевості почне рости трава. Ми зробимо, щоб на траву, що виросла, три ранки підряд випадала роса, і хай сліпу царівну ці три ранки водять на траву, збирають з неї в чашу росу і тією росою обмивають її очі. Тоді царівна прозріє, і цар видасть її за нашого легіня. Легінь відразу стане і багатим, і щасливим!

- Так би і сказав давно! - пробурчав Тора.-А то сушимо голову як та що, а все, виявляється, можна влаштувати дуже просто.

А селянському синові покарав:

- Чув, що сказав Пюлехсе? Дивися, все виконай в точності.

Відправився селянський син в тридесяте царство, в якому жила сліпа царівна. А прийшовши в столицю того царства, став хитатися по корчмах і голосно нахвалятися:

- Якби цар віддав за мене свою дочку, я б вилікував її від сліпоти!

За таку похвальбу, за те, що він зайвий раз нагадував про гору царської сім'ї, стражники схопили легіня і про всяк випадок посадили в темницю. Проте чутка про те, що знайшлася людина, яка може вилікувати царівну від сліпоти, дійшла до царського палацу. Цар викликав легіня до себе і запитав:

- Чи правду говорять, що ти нахвалявся вилікувати мою дочку?

- Якщо віддаси її за мене заміж, то вилікую, - відповів селянський син.

- Аби вилікував - віддам! - пообіцяв цар.

Селянський син разом з царівною відправився на берег тієї річки, де не росла трава. Слідом за ними туди прийшла множина народу, щоб побачити чудове зцілення царської дочки від сліпоти.

Коли легінь з царівною пришли до річки, на її берегах не видно було жодної травички. Але береги почали проростати густою травою, а до вечора суцільно покрилися зеленню. А до ранку лягла сильна роса. Росу зібрали в чашу і омили нею очі царівні. Царівна сказала, що починає бачити. Тим часом трава піднімалася все вище і густіше. На інший ранок роса випала ще рясніше. Її знову зібрали в чашу і знову омили очі царської дочки. Царівна майже зовсім прозріла, стала веселою і радісною. А трава все росте і росте. На третій ранок роса лягла вже і зовсім небувала. Її знову зібрали і знову дали вмиватися царівні. Зовсім видужала дівчина і стала ще красивіше, чим була.

Повернувся селянський син разом з нареченою в царський палац. Цар питає у дочки:

- Чи бачать тепер очі твої?

- Коли ми підходили до міста, я за сімнадцять верст побачила тебе у вікні - відповіла дочка.

Батько не повірив. Він вийшов з дочкою на подвір'ї, навмисне упустив серед трісок голку і почав її шукати. Дочка запитала:

- Що шукаєш, батько?

- Голку упустив і ось ніяк не знайду, - сказав цар.

- Та он же вона лежить!-сказала дочка, ще здалека побачивши голку. Вона тут же підняла її і протягнула батьку. - Ця?

Батьку нічого не залишалося, як відповісти:

- Ця сама.

Стримав цар своє слово, видав дочку, що прозріла, за селянського сина і закотив бенкет на весь світ. А після своєї смерті залишив царство своєму зятеві. Розповідали, добре правив царством-державою селянський син. Воно і зрозуміло: вже якщо він міг за Сонце працювати, то за царя-то і поготів.