Жив собі один бідний вугляр і мав сина Янека. Хотів його в якусь науку віддати та грошей обмаль. Пас юнак собі кози та в лісі тинявся, та й усе. От якось узяв він та й загнав двійко тих кіз бозна-куди до лісу. І на обід не прийшов. Кози шукали собі ласощів.. А Янеку спало спало на думку знайти в лісі квітку, що він колись про неї чув.

Покинув він кіз, нехай собі пасуться де хочуть, а сам далі та далі в ліс. Коли бачить там, у молодому підліску, якусь сиву пташку,— все вона над ним літала, наче щось сказати хотіла. Надлетить і знов до нього, так ніби кудись його веде. Янек дивувався: чого пташка хоче? Та все йшов за нею, поки опинився біля отвору ніби в якусь печеру. Коли дивиться,— аж заблудився. Дороги ніде не видно. Він тоді не стерпів:

— От капосна пташина! — каже.— Тепер зовсім не знаю, де це я. Коли летить та пташка, у дзьобику прутик несе, пурх—і поклала того прутика йому під ноги. Тоді знов злетіла вгору, до розколини у скелі, сіла там. І стала щебетати, та так якось солодко. Янек узяв прутик і ляснув тричі по скелі, а вона так і відчинилась перед ним, неначе ворота. Постояв він, подивився, а далі наважився та й пішов крізь ті ворота далі.

Коли це зробилося так що опинився Янек у якімсь незнайомім краї. Аж ось знов стало видно, і побачив він кругом такого багато квіток. А між тими квітками чимчикують манісінькі чоловічки, кожен не більший од пляшки. А трохи далі — скляний замок, та так весь блищить. А тих, кажу вам, малих чоловічків аж кишіло там, як мурашви, і кожний був як два складаних ножики. Та все собі вони з чимсь поралися. Аж ось де не взялася там золотокоса дівчинка й питається його:

— Чого ти тут шукаєш? А Янек усе дивиться. Далі й сказав їй:

— Шукаю своє щастя, більш нічого

— То ходімо зі мною, ми тобі дещо дамо. Щось знайдеться для тебе,— і взяла його за руку. Ото йдуть вони, а Янек і питається:

— Як тебе звати?

— Мене кличуть Цілинка,— одказує.

— А є в мене ще дві сестри. Я дбаю про здоров'я.

— А ви що тут — нездужаєте?

— Де там! У нас такого не трапляється. Ми тільки помагаємо тим, що нагорі.

— А як?

— О, про те не турбуйся. Ось на тобі таке зернятко,— що як буде тобі чогось треба, кинь його на землю, то я зараз і прийду. Тільки гляди, щоб ти його добре сховав.

Ідуть далі й прийшли до другого квітника, коли й тут повно квітів, та ще кращих, ніж у першому. Там господинею була старша Цілинки сестра. Звали її Мілинка. Вона повертала очам зір. І така була моторна, що ніби аж літала на склянім помості й розсипала круг себе перлини, котрі так блищали, мов сліпучі іскорки, наче хто зірки розсипав. Вона й кинула йому одну, а як він спіймав її, дівчина й каже:

— Сховай цю перлину. Як буде тобі колись мене треба, кинь її на землю, я й прибуду. От ідуть вони далі, коли чує Янек спів і сміх.

— Що то? Хтось співає?

— Ми йдемо до нашої найстарішої сестри, яка зветься Лілинка. Вона береже скарби. Кого зачарує, той весь час сміється і співає. Ось прийшли туди, а Янек знай крутиться на всі боки, кортить йому побачити скарби. Лілинка зірвала розквітлу троянду й каже йому:

— Сховай її в кишеню, даю її тобі на згадку. І Янек враз почув, що в кишені задзенькало, аж мусив її руками притримувати, так роздалась. Дівчата водили його всюди, коли враз узяла його така туга, що нічого вже йому не треба, аби тільки повернутися додому.

— Тобі в нас не до вподоби?— питають дівчата.

— Та ні,— каже Янек,— тільки хочеться мені додому. Недарма кажуть, скрізь добре, а дома найкраще. Тим його й не повели далі до замку, а сказали:

— Ну то не барися більше, вертайся мерщій. Тільки те, що ми тобі дали, добре сховай. Знов зробилося довкола темно, Янек і не схаменувся, як знов опинився перед брамою, і за мить був уже по той бік. А там на нього чекала сіра пташка й вивела його туди, де він хотів.

Тоді він ще побіг, та зупинився аж під своїми дверима і все думає, як-то зрадіє тато, коли висипле він йому на стіл гроші. Аж дивиться— двері замкнені, вугляра ніде немає, ані кіз. Може, тато пішов його шукати? Янек радів, що знову в себе дома. Та подивився на ту хатину-пустку... Що його тут жде? Жити в злиднях до смерті? От він і каже сам до себе: «Е, що там, піду в світ!».

Зав'язав гроші у вузлик та й подався мандрувати. Іде все містами, що одне більше за друге. Він усюди зупинявся послухати щось новеньке. Так дістався до королівського двору. Аж дивиться, а там усе повите чорним і всюди такий смуток, наче перед похороном. Розпитав він якогось чоловіка, що воно, а той йому й розказує:

— Еге ж, велика в нас журба. У нашого короля дочка нездужає, і нема такого лікаря, щоб допоміг, їй, бідолашній. Янек поміркував трохи, набрався сміливості та й побіг сходами до замку. Каже, що, мовляв, я лікар з далеких країв.

Його й пропустили нагору, а там усі ходять так, що й дихати бояться. Завели його до короля, той йому й каже:

— Ох, мій голубе, я вже не знаю, що й робить. Таких, як ти, було тут п'ятдесят, а може, й більше. Хтозна, чи ти що вдієш. Та коли ти так здалеку прибув, то спробуй, якщо зарадиш, я не пошкодую і півкоролівства. От і повів його до кімнати, де була принцеса. Вже гірш нездужати не можна було, як та королівна, от ніби самий біль, а не людина. Янек наказав, щоб усі вийшли. А сам собі думає, як йому звідси вибратися, коли часом не поможуть принцесі його ліки. Як зосталися вони удвох із нею, він узяв зеренце та й кинув додолу. Упало воно,— і враз з'явилася золотокоса дівчина Цілинка й каже:

— Навіщо ти мене кликав?

— Щоб принцесу вилікувала. Дівчина метнулась до принцеси, узяла її за руку, тричі потиснула і поцілувала, ніби квіткою торкнулася. Янек і не озирнувся, а вона вже й зникла. Принцеса ж поворухнулась, повернулась на один бік, знов на другий, стало їй так легко, і скочила вона з ліжка. Тільки нічого не бачить, ніби щось очі їй заслало. Янек тоді вийняв перлинку й кинув додолу, і враз з'явилась друга дівчинка, Мілинка, й каже:

— Навіщо ти мене кликав?

— Принцеса вже видужала, але з очима у неї недобре. Чи не могла б ти їй допомогти? Мілинка повернулась до принцеси і тричі провела маленьким пальчиком по її скронях і очах туди й сюди. Не встигли їй подякувати, як вона вже зникла. Принцеса враз прозріла та й побачила перед собою вродливого юнака. На радощах вона не могла вимовити й слова. Що там і казати! Подали вони одне одному руки і вийшли з кімнати. І розійшлась та новина по всьому замку. Усі нетямилися з радості. А найдужче радів король,— не знав, плакати йому чи сміятися від щастя. А як трохи заспокоївся, то й каже:

— Нема в світі такої нагороди, щоб тобі віддячити. Те, що ти зробив, варт більше, ніж все моє королівство. Узяв обох за руки, пригорнув до себе й каже:

— Будьте, діточки, щасливі вдвох довіку! Все скінчилось так, що кращого й сподіватись годі, справили весілля — такого ніхто не бачив і ніколи не побачить. А подарунок від Лілинки передали у спадок своїм дітям.