Був собі король, і часто мандрував він по своїй країні, то й багато всього бачив, що ніколи б того не довідався, сидячи в замку й нікуди не потикаючись. Усюди він ходив, зазирав до кожного дому і до найменшої хижки. Одного дня, подорожуючи своїм королівством, зазирнув король до невеличкої хатини. А там жила мати, що мала дванадцятеро дочок.

— О, та й багато ж їх у вас,— мовив король.— Що ви з ними робитимете?

— Мене й саму іноді страх бере, коли подумаю, як його стільки ротів нагодувати.

— То віддайте одну мені,— каже король.

— Добре,— одказує, подумавши, бідна жінка.— Хай серце моє болітиме за нею, але хоч одне матиме прихисток.

— Гаразд, ось вам дукат, а дочку заберу, як назад їхатиму. Кілька дочок були вже дівки, то й подумали собі, що король хоче котрусь із них узяти за жінку, та й ну між собою сперечатись, хто буде йому дружиною. Одна каже:

— Я найстарша, я й заміж найперша піду. А підстарша сестра, й собі на щось сподіваючись, сказала:

— Годі сперечатись, ось приїде король та й візьме собі ту, яку сам схоче, а так, як ми хочемо, не буде. На тому й заспокоїлися і стали чекати, коли король повернеться і яку з них собі вибере. Аж ось він і їде. Увійшов до хати, загадав, щоб усіх йому показали, та й вибрав найменшу, п'ятирічну Лібушку. А мати й дивується, чого він бере найменшу, адже вона ще дитина. Король тоді й каже:

— У мене немає дочки. Візьму її за свою. Дав матері ще гаманець грошей, сів у карету і дівчинку біля себе посадив. Сестри спершу засмутились, але, побачивши стільки грошей, зраділи, що не матимуть нужди. І про сестричку поволі стали забувати.

А сестричці жилося добре. Привіз її король до замку, там її одягнули, як принцесу. Було в короля три сини, то вони дуже зраділи, що тепер мають сестричку. Гралися з нею, як з лялькою, робили, що їй забагнеться. Так її полюбили, що й головою наклали б за неї. Тільки не знали, як вона в них опинилася.

От уже й повиростали принци, можна вже їм женитися. Лібушку ж мали вони за сестру та й годі. Якось один брат загадав конюхові, щоб запрягав коней у карету, мовляв, сестричка хоче десь поїхати. А служники знали, що вона чужа дитина, що король її звідкись привіз, то й не бажали їй добра. От той конюх зозла й буркнув:

— Ще й за ту куплену дочку нами поштуркуються!

— Що ти сказав?— обернувся до нього принц.

— Та нічого я не казав,— мимрить конюх.

— Е ні, я дуже добре чую. Що ти плів про куплену дочку? Звідки ти взяв це?

— Е, я сказав те, що од людей чув. Ніби король її десь купив, вона вам не сестра. От принц зрадів, почувши те, і побіг до братів:

— Ви знаєте, що Лібушка нам не сестра? Наш батько десь її купив. Брати й собі зраділи, що Лібушка їм не сестра, й ну сперечатися.

— Я візьму її за себе!—каже старший. Коли й кожен хотів би з нею одружитися. Наймолодший каже:

— Якщо не буде вона моя, накладу на себе руки. Побігли всі до старого короля та в один голос:

— Ми знаємо, Лібушка нам не сестра. Король злякався, подумав, що сини її вже не любитимуть. Аж тут кожен син хоче взяти її за дружину.

— Та схаменіться! Тільки один може з нею одружитися. Одначе тими словами не розв'язав суперечки й сам не знав, що діяти. А далі й надумавсь:

— Їдьте в мандри, і хто здобуде щось незвичайне, той і одружиться з Лібушкою. Тільки таке, щоб і в світі не було такого другого. Королевичі погодилися і вирушили в дорогу. Довго ходили утрьох світом, ніяк нічого не знайдуть. Обідають в одній корчмі, та й вирішили, що треба їм розділитись.

Поїдуть усі троє різно. І хто найшвидше щось знайде, той приїде сюди, до цієї корчми, і чекатиме решту. Як зберуться усі троє, то тоді й підуть додому. На тому розійшлися. Один пішов праворуч, другий ліворуч, а найменший прямо. От найстарший приходить до одного міста, а там старий чоловік продає возика і править за нього тридцять талерів.

— Ну та й дорогий! Де ж таки — стільки грошей за візок,— казали йому люди. А королевич почув це та й думає, що то, мабуть, не такий возик, як інші. Хоч би його ніхто не купив. Та й став відраджувати людей:

— Що ви, дурні, за такі гроші возик купувати? Люди постояли-постояли та й розійшлися, а він підійшов ближче та й шепоче старому на вухо:

— Чоловіче, а що це у вас за возик?

— Такий возик,— каже старий,— що як хтось на нього сяде, то враз буде там, де йому треба. Королевич не барився, заплатив гроші, узяв возик і загадав летіти до тієї корчми, де з братами розлучився. Ось уже він і там. Сів за стіл та й дожидає братів. Прийшов і середній брат до великого міста. Там саме був ярмарок. На тому ярмарку якийсь дід продавав люстро й правив двадцять дукатів.

— Та й дороге! Де ж таки — стільки грошей за люстерко!—дивувались люди. А королевич подумав, що, мабуть, це люстро не таке, як інші. От і став він відраджувати людей:

— Ото, таке люстро за отакі гроші! І здумати не можна! Люди постояли-постояли й розійшлися, а він тоді підійшов до діда й шепнув йому:

— А яке у вас люстро?

— Та таке,— каже старий,— що коли хто в нього подивиться, побачить те, що хотів би побачити. От королевич, довго не міркуючи, дав старому двадцять дукатів і взяв люстро. І зараз-таки схотів побачити, чи повернувся котрий брат до тієї корчми. Глянув у люстерко й бачить, що найстарший брат уже сидить там за столом. Вирушив він і собі в дорогу. Наймолодший брат дуже довго ходив, поки дістався до одного міста. Там також був ярмарок і на тому ярмарку якась бабуся продавала яблука. Було їх у неї тільки троє, і за кожне хотіла сто дукатів.

— Та й дорогі! Де-таки видано — за яблуко та стільки грошей,— хитали головами люди. А королевич думає: мабуть, то яблучка не прості! Та й став одраджувати людей:

— Чи ви дурні, щоб такі гроші та за троє яблучок? Люди постояли-постояли та й розійшлись, а королевич тоді стиха до бабусі:

— Бабусю, а які це у вас яблучка?

— А такі,— каже,— що коли хтось при смерті лежить та з'їсть отаке яблучко, то одразу й видужає. Королевич тоді дав тій бабусі триста дукатів, сховав яблучка в кишеню та й подався до тієї корчми. Старший уже й сердився на нього, що так довго забарився він, і як побачив його, то й гукнув:

— Ану ж бо, що приніс?

— Троє яблучок,— каже найменший.

— О господи, якихось троє яблучок? Подивись, що ми маємо. Який у мене віз! — А яке в мене люстро!—хвалиться середульший брат. Усі схотіли в те люстро поглянути.

— Ану ж подивімось, що там у нас дома. Та й подивилися, аж дома в них великий смуток. Вікна запнуто чорним, усюди все чорне, ніби хтось помер. Защеміло серце в кожного з королевичів. Мерщій сіли всі на возик і за мить були перед батьковим замком. Найменший чимдуж побіг сходами нагору до покоїв. Коли бачить, а король, королева та Лібушка лежать при смерті. Дав він їм кожному по яблуку, і тільки з'їли вони їх, одразу й видужали, мов нічого й не було. Тоді знов почали брати сперечатися, кому одружитись з Лібушкою. Найстарший казав:

— Якби не мій возик, ми б ще й дома не були.

— А якби не моє люстро, ми б не знали, що робиться дома,— казав середульший.

— Якби не троє яблучок, то нащо б нам візок і люстро? Всі троє померли б,— доводив найменший. От король ніяк їх не розсудить. Далі скликав міністрів і радників, щоб вони вирішили, чия має бути Лібушка. Ті стали міркувати, й не було видно кінця-краю їхнім суперечкам. Став тоді король закликати перехожих та й питати в них поради. Але ніхто не знав, з якого кінця потягти за нитку, щоб розплутати клубочок. Минуло багато днів, аж ось прийшов до замку якийсь дід і каже, що розсудить братів. Провели його до короля. Дід похитав головою, подивився усім трьом братам у вічі й каже:

— Кожний з вас має однакові заслуги, не більші й не менші. Тільки ж у тебе є возик, у тебе люстерко, а в тебе, найменший, нічого немає. Король, королева і Лібушка з'їли по яблучку. Тому справедливо буде, якщо Лібушка стане тобі дружиною. О, мудро розсудив, казали всі у замку, як король, так і міністри, й радники, й до останнього служника. Та так і сталося: найменший брат готувався до весілля з Лібушкою. А що два інші брати? Та всякий біль проходить. Позбулися журби, коли в сусідніх королівствах знайшли по нареченій і всі разом урочисто відгуляли пишне весілля.