Жила собi жiнка. Спекла вона якось п'ять пудингiв. А коли вийняла їх iз духовки, дивиться, а вони трохи сируватi. От жiнка й каже доньцi:

– Постав їх на полицю. Хай трохи полежать, може, пiдiйдуть ще. Вона хотiла сказати – дiйдуть. А дiвчина подумала: "Що ж, якщо пiдiйдуть ще, то я цi з'їм. I з'їла геть усi. Настав час вечеряти, мати й каже:

– А пiди-но, доню, та принеси пудинги. Мабуть, вони вже пiдiйшли. Дiвчина пiшла в кухню, але не побачила там нiчого, крiм порожнього посуду. Повернулась та й каже:

– Нi, ще не пiдiйшли.

– Жоден? – питає мати.

– Жоден, – вiдповiдає дочка.

– Ну, пiдiйшли вони чи нi, – каже мати, – а один ми все ж вiзьмемо, який вже є.

– Як же вiзьмемо, коли вони не пiдiйшли ще? – дивується дiвчина.

– Та байдуже, – каже мати, – пiди i принеси найкращий.

– Кращий чи гiрший, – вiдповiдає дочка, – я вже всi їх з'їла, так що й брати нiчого. Ну що ж, бачить мати – робити нiчого, поставила прядку бiля дверей та й стала прясти. Пряде й спiває:

Донька моя може сісти
Й п'ять пудингiв за день з'їсти.

А вулицею саме iшов король. Почув вiн, як спiває жiнка, та не розiбрав про що. Зупинився i питає:

– Про що ти спiваєш, добра жiнко? Соромно матерi стало за доньку, i вона заспiвала так:

Донька може весь день не спочивати
І пять клубків вовни напряти.

Здивувався король:

– Зроду не чув, щоб хто-небудь пряв так швидко. А тодi до жiнки:

– Я давно шукаю собi наречену, а тепер хочу одружитися з твоєю дочкою. Але з однiєю умовою: одинадцять мiсяцiв на рiк вона їстиме найулюбленiшi страви, носитиме найкраще вбрання, розважатиметься, як захоче, але упродовж останнього мiсяця щодня прястиме по п'ять клубкiв. А ні, то я її страчу!

– Гаразд, – погодилася мати:, дуже їй хотiлося вiддати доньку за самого короля. А сама думає: "Щодо п'яти клубкiв, то настане час, щось та влаштується. Скорiш за все, король про них на той час забуде".

Вiдгуляли весiлля. Одинадцять мiсяцiв молода королева їла улюбленi страви, вдягалась у найрозкiшнiшi шати i розважалася, як хотiла. Коли ж одинадцятий мiсяць наближався до кiнця, стала вона думати про клубки прядива. Чи ж пам'ятає про них король?" Та король про це й словом не обмовлявся, i вона вирiшила, що вiн геть забув про умову. Та ось останнього дня одинадцятого мiсяця король вiдвiв й до кiмнати, якої вона ранiше нiколи не бачила. У нiй, окрiм прядки та стiльця, нiчого не було.

– Завтра я тебе, люба, зачиню тут. Тобi принесуть трохи їжi й вовну. Якщо ж до вечора не напрядеш п'ять клубкiв, то позбудешся голови. I вiн пiшов у королiвських справах. Бiдолашна королева дуже злякалась – адже вона все життя лiнувалась i не навчилася прясти. "Що зi мною буде завтра? – думала вона.

– Нiхто на свiтi не допоможе менi!" Сiла на стiлець й гiрко заплакала. Раптом чує – хтось тихенько стукає у дверi. Вона скочила зi стiльця i швидко вiдчинила. На порозi стояв невеличкий чорний бiс з довгим хвостом. Роздивившись її з цiкавiстю, вiн запитав:

– Чого ти плачеш? – А тобi що? – Спочатку скажи, чого плачеш.

– Якщо i скажу, то менi легше не стане.

– Хтозна! – мовив бiс i крутнув хвостом.

– Що ж, – зiтхнула королева, – якщо краще не стане, то й гiрше не буде. I вона розповiла все – i про пудинги, і про клубки пряжі...

– Я придумав! – скрикнув бiс.

– Щоранку я пiдходитиму до твого вiкна i забиратиму вовну, а ввечерi приноситиму готовi клубки. -– А що ти за це вiзьмеш? – запитала королева. Бiс скоса глянув на неї i вiдповiв:

– Щовечора я питатиму тебе, як мене звати. Якщо на кiнець мiсяця не вiдгадаєш, пiдеш зi мною! "Що ж, – подумала королева, – невже за цiлий мiсяць я не вiдгадаю його iменi?" – й вiдповiла:

– Гаразд, хай буде так.

– От i добре! – зрадiв бiс i швидко замахав хвостом. Наступного дня король вiдвiв дружину до незнайомої кiмнати, як обiцяв.

– Ось тобi вовна, люба. Якщо до вечора не напрядеш п'ять клубкiв, не зносити тобi голови! Потому вийшов з кiмнати i замкнув дверi. Тільки-но вiн пiшов, як почувся стукiт у шибку. Пiдiйшла королева до вiкна і бачить – сидить на карнизi маленький чорний бiс.

– Де вовна? – питає.

– Ось.

– Вiдповiла королева i подала йому вовну. Надвечiр знову почувся стукiт у шибку. Королева поспiхом вiдчинила вiкно. Цього разу чорний бiс тримав у руках п'ять клубкiв пряжi. Тримай! – сказав вiн, подаючи їх королевi.

– А тепер скажи, як мене звати? – Мабуть, Бiл.

– Нi, не вгадала! – вигукнув чорний бiс i крутнув хвостом.

– Може, Марк? – Та нi ж, не вгадала! – зрадiв бiс, ще дужче замахав хвостом і зник. Незабаром приходить король. Бачить – на столi п'ять клубкiв пряжi.

– Я радий, люба, – сказав король.

– Сьогоднi менi не доведеться страчувати тебе. А зранку тобi знову принесуть вовну. I вiн вийшов. Так щодня приносили королевi вовну i їжу, й щоразу вранцi та ввечерi з'являвся маленький чорний бiс. I що ближче до закiнчення мiсяця, то зловтiшнiше посмiхався чорний бiс, коли королева черговий раз не могла вгадати його iменi. Аж ось настав передостаннiй день. Бiс, як завжди, прийшов з п'ятьма мотками пряжi й запитав:

– Ну, що? Вiдгадала нарештi моє iм'я? – Нiкодимус? – мовила королева.

– Нi.

– Самюель? – Нi, не так.

– Може, Мафусаiл? – Нi, нi й нi! – крикнув бiс, i оченята його запалали. як вуглинки.

– Слухай, лишився один день! Не вiдгадаєш – завтра ввечерi пiдеш зi мною. I зник. Королевi стало моторошно. Тут вона почула кроки. Увiйшов король до кiмнати i побачив, як завжди, п'ять моткiв пряжi:

– Ну, люба, гадаю, що завтра ти знову напрядеш п'ять моткiв. I менi не доведеться тебе страчувати. А сьогоднi я повечеряю з тобою. Принесли наїдки і ще один стiлець для короля. Сидять, вечеряють. Раптом король, щось пригадавши, засмiявся.

– Чого ти смiєшся? – запитала королева.

– Ти лишень послухай. Їздив я сьогоднi на полювання i забрався в якесь незнайоме мiсце. Дивлюся – занедбана крейдяна яма. I здалося менi, нiби в нiй щось дзижчить. Зiскочив я з коня, пiдiйшов i зазирнув униз. I кого ти думаєш я там побачив? Хвостатого. I що, ти гадаєш, вiн робив? Нiколи не вгадаєш – швидко-швидко пряв на маленькiй прядцi. Пряде, хвостом крутить ще й наспiвує:

Нiммi-Нiммi-Нот,
Мене звати Том Тiт Тот.
Хто навмисне цього не знає
Ніколи не відгадає

Як почула це королева, мало не пiдскочила з радощiв. Проте стрималась i слова не мовила. Вранцi чорний бiс, як завжди, прийшов по вовну i поглядає на королеву ще зловтiшнiше, нiж учора. А надвечiр королева почула стукiт у шибку. Вiдкрила вiкно i бачить: сидить бiс на карнизi й посмiхається. А хвостиком так i крутить, так i вертить! – Ну, то як же мене звати? – запитав бiс, вiддаючи королевi останнi клубки.

– Соломон? – мовила вона, удаючи, нiби їй лячно.

– Нi, не вгадала! – засмiявся бiс й стрибнув до неї; – Ну, тодi Заведей? – Не вгадала, – захихотiв бiс i ще швидше завертiв хвостом.

– Подумай гарненько! Ще одна неправильна вiдповiдь – i пiдеш зi мною! – І вiн простягнув до неї свої чорнi лапки. Королева трохи вiдступила, окинула його поглядом i, тицьнувши у нього пальцем, мовила:

Нiммi-Нiммi-Нот, Тебе звати Том Тiт Тот.

Як зачув це бiс, як верескне та як кинеться кулею у вiкно. Тiльки його й бачили.