В одного мельника було три сини, а в господарствi був млин, ослик i кiт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кiт, звiсно, ловив мишi.
Коли мельник помер, сини поховали його i почали спадщину дiлити.
Старший узяв собi млин, середущий - осла, а молодшому дiстався кiт.
Зажурився молодший та й каже сам до себе:
- Ох, дiсталось менi найгiрше: старший брат буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бiдний, робитиму зi своїм котом? Хiба пошию з його шкурки пару рукавиць, бiльш нiчого.
- А послухай-но мене,- озвався кiт: вiн зрозумiв усе, що сказав хлопець.- Навiщо тобi мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць iз моєї шкурки? Справ менi краще чоботи, щоб я мiг у них мiж люди вийти й себе показати, тодi я скоро тобi в пригодi стану.

Мельникiв син дуже здивувався, почувши, що кiт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвiр i сказав зняти з кота мiрку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кiт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечi й пiшов на двох ногах, як людина, з двору.

А король тiєї країни дуже любив смажених курiпок. Та ось бiда: жодної курiпки не можна було спiймати. В лiсi їх аж кишiло, та вони були такi полохливi, що жоден мисливець не мiг i пiдступитися до них. Кiт знав це i надумав зробити хитрiше.
Прийшовши в лiс, вiн розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по травi за кущi, а сам причаївся i став ждати. Курiпки не забарилися, прилетiли, побачили зерно i одна по однiй полiзли в торбу ласувати. Коли їх там зiбралося чимало, кiт смикнув за шворку i зашморгнув торбу.
Потiм швидко побiг, поскручував курiпкам голови i, закинувши торбу на плечi, почимчикував прямо до королiвського палацу.
Вартовий гукнув:
- Стiй, куди йдеш?
- До короля,- смiливо вiдповiв кiт.
- Ти що, здурiв? Кiт - до короля?
- Та хай iде,- втрутився другий,- адже наш король часто нудьгує. Може, кiт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.

Увiйшов кiт до короля, уклонився низенько й сказав:
- Мiй господар, граф,- вiн назвав якесь довге й знамените iм'я,- передає вашiй величностi найщирiший уклiн i посилає вам ось цих курiпок - вiн їх щойно впiймав на сильце.

Король дивом здивувався, побачивши розкiшних жирних курiпок, з радощiв аж нестямився i наказав насипати котовi в торбу стiльки золота зi скарбницi, скiльки той пiднiме.

- Вiднесеш оце своєму пановi i дуже, дуже подякуй йому за подарунок.
А бiдний мельникiв син сидiв дома бiля вiкна, сперши голову на руки, i думав, що ось вiн витратив останнi свої грошi котовi на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кiт, скидав торбу з плечей, розв'язує її i висипає золото перед хлопцем.

- Ось тобi дещиця за чоботи. Король вiтає тебе й передає щиру подяку.
Молодий мельниченко дуже зрадiв з такого багатства, хоч i не втямив до ладу, звiдкiль воно взялося.

Тодi кiт скинув чоботи i розповiв йому все. А насамкiнець сказав:
- Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, i ти станеш iще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.
Другого дня кiт, гарненько взувшись, знову пiшов на полювання i принiс королю багату здобич. Так вiн ходив день у день i щодня приносив додому золото.
Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, i гуляти по всьому палацу, де захоче.
Одного разу сидiв кiт на кухнi в палацi й грiвся бiля вогню, коли входить королiвський вiзничий i лається на всi заставки:
- А щоб воно запалося, сто кiп лиха i королю, i королiвнi. Хотiв пiти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобi, їдь з ними на озеро.
Почув це кiт, вискочив iз кухнi й щодуху помчав додому, до свого господаря.
Прибiг та й каже:
- Коли хочеш стати графом i бути багатим, то гайда зi мною на озеро, будеш там купатися.

Мельникiв син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся i стрибнув у воду. А кiт узяв його одежу, занiс у кущi й сховав. Щойно вiн упорався з цим, аж їде король. А кiт як почне лементувати, та так голосно:
- Ох, найласкавiший королю! Мiй пан купався тутечки в озерi, а якийсь злодюга вкрав його одiж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилiзти з води, бо голий, i як довго там пробуде, то застудиться i помре.
Почувши це, король звелiв зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привiз котресь iз королiвських убрань.
Гаданий граф зодягся в розкiшнi шати, i король запросив його сiсти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то вiн посилав йому курiпок. Королiвна не перечила, бо граф був молодий, гарний i дуже їй сподобався.
А тим часом кiт уже побiг далеко вперед.
Прибiгає до великої сiножатi, а там сто косарiв траву косять.
- Гей, люди, а чиї це луки? - питає кiт.
- А це великого чарiвника.
- То слухайте мене: ось їхатиме король, i коли вiн запитає, чиї це луки, скажете, що графовi. А як не скажете, то будете побитi на смерть.
I побiг далi. Прибiгає до однiєї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тiй нивi двiстi женцiв жнуть жито.

- Гей, люди, а чиє це жито?
- Чарiвникове.
- Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли вiн запитає, чиє це жито, кажiть - графове. А як цього не зробите, то будете всi побитi на смерть.
Нарештi прибiг кiт до великого лiсу, де триста дроворубiв стинали величезнi дуби на дрова.
- Гей, люди, а чий це лiс?
- Та чарiвника.
- Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, i якщо вiн запитає, чий це лiс, кажiть, що графiв. Якщо не скажете, то будете побитi на смерть.
I побiг далi.
А всi люди дивилися йому вслiд перелякано, бо кiт був у чоботях i ходив, як людина.

Незабаром прибiг вiн до палацу, де жив чарiвник, смiливо ввiйшов i став перед ним. Чарiвник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кiт низенько вклонився i мовив:
- Довелося менi чути, що ти можеш перекинутись у всякого звiра, в якого лишень захочеш : у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повiрити. Але менi не вiриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.

- Це для мене дрiбниця,- вiдказав чарiвник i вмить обернувся в слона.
- Оце-то так! А на лева?
- I це для мене нiщо,- мовив чарiвник i став перед котом у подобi лева.
Кiт удав, нiби злякався, i скрикнув:
- Це ж неймовiрне, нечуване дiло! Такого менi й не снилося! Але ще неймовiрнiш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажiмо, в мишку. Ти, звiсно, могутнiший за всiх чарiвникiв у свiтi, але таке, мабуть, i тобi не до снаги.

Чарiвник аж розiмлiв вiд таких лестощiв.
- Авжеж, любий котику, я можу й це,- приязно сказав вiн i перекинувся в мишку та й почав бiгати по кiмнатi. А кiт за мишкою, хапнув її з одного стрибка i вмить з'їв.

А тим часом король iз графом та принцесою їхали собi неквапом далi й приїхали до великої луки.

- А чиє це сiно? - запитав король.
- Графове,- гукнули косарi, як навчив кiт.
- Гарний клапоть землi маєш, графе,- сказав король.
Потiм приїхали до великої ниви.
- Гей, люди, а чиє це жито? - запитав король.
- Графове,- гукнули всi женцi.
- О, графе, то й це ж неабиякий шмат земельки.
А тодi приїхали до лiсу.
- Гей, люди, а чиї це дрова?
- Графськi,- вiдповiли дроворуби. Король здивувався ще дужче i сказав:
- Та ви багатий чоловiк, графе. Я й не знав, що в моєму королiвствi є такi розкiшнi лiси.

Нарештi приїхали вони до палацу.
Кiт уже стояв на сходах, i тiльки-но карета зупинилась унизу, прискочив, вiдчинив дверцята i мовив:
- Ваша величнiсть, прошу вступити до палацу мого господаря - графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.

Король вийшов з карети i не мiг надивуватися розкiшним палацом, що був, може, бiльш прекраснiший, нiж його власний. А граф повiв королiвну в залу, що аж сяяла вiд золота й самоцвiтiв.

А потiм граф одружився з королiвною, i коли помер її батько, сам став королем, а кiт - першим мiнiстром при ньому.