Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питав:

- Чого ти, батьку, сумуєш?

- Нащо тобі знати - це не жіноча справа.

- Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

- Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...

- Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! - зітхнула дівчина.

Прийшла середульша дочка, питав:

- Чого ти, батьку, сумуєш?

- Нащо тобі знати - це не жіноча справа.

- Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

- Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.

- Ні, батьку, не скажу.

- Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...

- Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! - сумно мовила дівчина.

Нарешті прийшла менша дочка, питав:

- Чого ти, батьку, сумуєш?

- Нащо тобі знати - це не жіноча справа.

- Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!

- Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.

- Ні, не скажу! - твердо відповіла дівчина.

- Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний...

- Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.

- Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?

- Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,- не відступалася дівчина.

- Гаразд, хай буде по-твоєму.

Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.

Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.

А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич.

Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.

Повернувся царевич додому та й каже матері :

- Разом зі мною воювала хоробра дівчина.

- Як це дівчина може воювати? - здивувалася мати.- Де таке бачено, де таке чувано?

Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:

- Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.

Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:

- Вставай, царевичу, нам пора додому. Глянув царевич на те місце, де відпочивала

царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці. Повернувся до матері й каже:

- Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.

- Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? - мовила мати.

- Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! - стояв на своєму царевич.

Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.

- Веретена, намисто продаю! - вигукував царевич.

Почули це служниці та й кажуть царівні:

- Чуєш, царівно, що продав той бідняк? -г- Хай собі продає,- байдуже відмахнулася царівна.

- А ми хіба нічого не купимо? - спитали служниці.

- Купуйте, як хочете!

Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:

- Скільки просиш за разок намиста?

- Я грошей не беру, тільки миску проса.

Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.

Служниці й питають хлопця:

- Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?

- Хочу зрозуміти, що таке злидні,- відказав хлопець.- Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.

- Пустіть його в підземелля, хай ночує,- погодилася царівна, коли вислухала служниць.

Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.

Три роки минуло. Мати й каже царевичу:

- Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.

Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.

Дали свічку і німій дівчині.

По дорозі до церкви люди почали кричати:

- Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?

Але дівчина мовби й не чула.

- Нехай моя наречена спробує їй пояснити,- сказав царевич.

- Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? - вигукнула та.

- Відтепер ти будеш німою,- раптом заговорила німа дівчина.- Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!

Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.