Якось до короля Матяша приїхав у гості су-сіда-король. Привітались вони, як давні друзі. От гість і каже:

- Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.

- Еге ж,- гордо відповів король Матяш,- в отарі в в мене одна золотошерста вівця. й вівчар, який ніколи не бреше. А сусідній король на це:

- Не може такого бути. Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.

- Б'юсь об заклад, що він цього не зробить! Якщо програю - віддам половину свого королівства,- сказав король Матяш.

- А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше,- відповів гість.

Вони сказали один одному «на добраніч» і розійшлись.

От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідав:

- Добривечір, ваша величність!

- Звідки ж ти мене знаєш? - здивувався король.

- По розмові впізнав, що ви - король,- відповів вівчар.

Король, не довго думаючи, каже:

- Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золотошерсту вівцю.

- О ні,- відповів вівчар,- не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.

Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.

Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.

Побачила дочка, що він сумний, та й каже:

- Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.

І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж.

Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:

- Злупи шкуру з вівці', м'ясо з'їж, а шкуру віддай мені!

Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.

Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золотошерсту вівцю?

Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, щб має розповісти королю. Упхнув палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:

- Що нового на хуторі?

- Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає, її з'їв вовк.

Сказав ці слова й сам злякався.

- Брешеш,- каже далі голосом короля,- бо вовк разом із нею роздер би й інших.

Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі. Знову побачив мишачу нірку. Знов почав:

- Що нового на хуторі?

- Золотошерста вівця втонула в колодязі.

- Брешеш, а інші чом не втонули?

Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:

- Що нового на хуторі?

- Вкрали золотошерсту вівцю.

- Брешеш, бо тоді покрали б і інших! Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяпіа. За столом сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме вівчар.

- Що нового на хуторі? - спитав король Матяш.

- Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та вродливу!

- Ну, то принеси ж її сюди! - радісно вигукнув король Матяш.

А вівчар відповідає:

- Ось вона, сидить поруч з вами!

- Ура! Правду сказав! - вигукнув король Матяш.- За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.