У далекі часи в Ірландії серед знаменитих Фітцджеральдів був один великий чоловік. Звали його просто Джеральд. Однак ірландці, що належали до цього роду з особливою повагою, величали його Геройд Ярла, тобто Граф Джеральд. У нього був великий замок біля самого Маллімаста, надійна фортеця, влаштована всередині пагорба, оточеного земляним валом. І коли б правителі Англії не нападали на його рідну Ірландію, саме він, Геройд Ярла, завжди виступав на її захист.
У далекі часи в Ірландії серед знаменитих Фітцджеральдів був один великий чоловік. Звали його просто Джеральд. Однак ірландці, що належали до цього роду з особливою повагою, величали його Геройд Ярла, тобто Граф Джеральд. У нього був великий замок біля самого Маллімаста, надійна фортеця, влаштована всередині пагорба, оточеного земляним валом. І коли б правителі Англії не нападали на його рідну Ірландію, саме він, Геройд Ярла, завжди виступав на її захист.
Він не тільки досконало володів зброєю і завжди йшов першим в битвах, але був також сильний і в чорній магії і міг приймати чий завгодно вигляд. Його дружина знала про це його мистецтво і багато разів просила чоловіка відкрити їй хоча б одну з його таємниць, але марно. Особливо ж їй хотілося, щоб він з'явився перед нею в якому-небудь дивовижному образі, однак він весь час відкладав це під тим чи іншим приводом.
Але вона не була б жінкою, якщо б врешті-решт не наполягла на своєму. Тільки Геройд попередив її, що якщо вона хоч скільки-небудь злякається в той час, як він змінить свій звичайний вигляд, він вже не знайде його знову, поки не зміняться багато і багато поколінь.
Що?! Та хіба вона гідна бути дружиною Геройда Ярла, якщо її так легко злякати?! Хай тільки він виконає її примху, тоді побачить, яка вона героїня!
І ось в один прекрасний літній вечір - вони якраз сиділи в цей час у вітальні - Геройд на мить одвернувся від дружини, пробурмотів кілька слів, і не встигла вона оком і мигнути, як він раптом зник, а по кімнаті закружляв красень щиглик.
Пані і справді виявилася хороброю, як і говорила, але все ж таки трохи злякалася, хоча одразу опанувала себе і залишалася спокійною, навіть коли щиглик підлетів до неї, сів їй на плече, струснув крильцями, доторкнувся своїм маленьким дзьобом до її уст і залився чарівною піснею. Щиглик кружляв по вітальні, грав з пані в хованки, вилітав в сад, повертався назад, сідав до неї на коліна і прикидався сплячим, потім знову пурхав.
І ось коли обом вже набридли ці забави, щиглик в останній раз вилетів на вільне повітря, але тут же повернувся і кинувся до своєї пані прямо на груди, - за ним слідом летів злий яструб.
Дружина Геройда Ярла голосно скрикнула, хоча потреби в тому не було ніякої: яструб влетів в кімнату з такою стрімкістю, що дуже сильно вдарився об стіл і тут же віддав духа. Пані відвела очі від тіпаючогося яструба і подивилася туди, де тільки що знаходився щиглик, але вже більше ніколи в своєму житті вона не побачила ні щигля, ні самого Геройда Ярла.

Раз на сім років ночами граф об'їжджає на своєму скакуні низовину Карра, що в графстві Кілдер. У той день, коли він зник, срібні підкови його скакуна були товщиною в півдюйма. Коли ж підкови ці стануть тонкими, наче котяче вушко, Геройд Ярла знову повернеться до життя, виграє велику битву з англійцями і буде верховним королем Ірландії цілих двадцять років - так розповідає легенда.
А поки Геройд Ярла і його воїни сплять в глибокій печері під скелею Маллімаста. Посередині печери, у всю її довжину, виструнчився стіл. На чолі столу сидить сам граф, а по обидва боки від нього один за іншим у повному озброєнні всі його воїни. Їх голови покояться на столі. Бойові коні їх загнуздані і осідлані і стоять позаду своїх господарів, кожний у своєму стійлі.
Але прийде день, коли син мельника, який народиться з шістьма пальцями на кожній руці, і засурмить в ріг, і коні заб'ють копитами і заіржуть, а лицарі прокинуться і вскочать в сідла, щоб їхати на війну.
У ті ночі, коли Геройд Ярла об'їжджає низовину Карра, випадковий подорожній може побачити вхід в цю печеру. Близько ста років тому один баришник виявився таким ось запізнілим подорожнім, до того ж він був напідпитку. Він помітив в печері світло і ввійшов. Освітлення, повна тиша і озброєні воїни так схвилювали його, що він тут же протверезів. Руки у нього затремтіли, і він упустив на кам'яну підлогу вуздечку. Легкий шум гучною луною рознісся по довгій печері, і один з воїнів - той, що сидів до баришника ближче інших, - підвів голову і спитав захриплим голосом:
- Вже пора?
Але баришник здогадався відповісти:
- Поки ще ні, але вже скоро.
І важкий шолом знову впав на стіл.
Баришник постарався якомога швидше вибратися з печери і з тих пір ніхто більше не чув, щоб комусь ще довелося в ній побувати.