Давно колись жили собі дід і баба. От одного дня дід і каже:
— Чуєш стара? Я б так хотів, щоб у нас були діти!
— Авжеж, старий, це була б невимовна радість! — відповідає баба. Зітхнули вони і взялися до роботи: дід пішов збирати хмиз у гори,
а баба — прати білизну в річці.
Пере вона білизну, пере, коли дивиться — злегка погойдуючись, пливе річкою великий-великий персик.
"Мабуть, дуже смачний!" — подумала баба і, виловивши персик з води, понесла додому.
Прийшов дід увечері з хмизом.
— Гарний персик, чудовий!
— То, може, покуштуємо? — запитала баба і взялася різати персик ножем.
Та раптом сталося чудо — щойно торкнулася вона персика, як щось закричало:"Ой, болить!" — із персика вистрибнув опецькуватий хлопчик.


— Ото несподіванка! — вигукнув дід.
— Це, певно, боги нам його послали! — зраділа баба.
Дід і баба назвали хлопчика Момотаро, тобто Хлопчик-Персик.
Момотаро ріс як на дріжджах: з'їсть одну чашку рису — стає вищим, з'їсть другу — стає ще вищим. По недовгім часі він перетворився у прегарного юнака.
Одного дня впав Момотаро на коліна перед дідом і бабою та й каже:
— Я вирушаю підкоряти Острів Чудовиськ. Спечіть мені, будь ласка, найбільших у Японії просяних коржів.
— Ну що ж, щасливої тобі дороги! Тільки пильнуйся!
Баба спекла хлопцеві найбільших у Японії смачних коржів, а дід подарував йому хустину — зав'язувати голову, щоб піт не стікав на чоло, шаровари і меч.
На околиці села Момотаро зупинив собака й спитав:
— Момотаро, куди це ти вирядився?
— Підкоряти Острів Чудовиськ.
— Тоді і я піду з тобою. Тільки дай мені найбільшого в Японії коржа.
— Гаразд, будь моїм слугою, — сказав Момотаро, вийняв з торби просяного коржа і дав собаці.
Тепер вони йшли вдвох.
У передгір'ї зустрівся їм фазан.
— Момотаро, дай і мені просяного коржа,— попросив він.
— Гаразд, бери коржа і будь моїм слугою!
Коли Момотаро з двома слугами опинився глибоко в горах, трапилася їм по дорозі мавпа.
— Момотаро, і я хочу стати твоїм слугою!
— Гаразд, ось тобі корж!


Нарешті добулися вони вчотирьох до Острова Чудовиськ.
Перед великою чорною брамою стояв вартовий — червоношкіре чудовисько.
Фазан злетів у повітря і видзьобав йому око. А тим часом мавпа перестрибнула через браму і відсунула засув.
— Я — найсміливіший у Японії Момотаро! Чудовиська, приготуйтеся до бою! — піднявши меча, закричав Момотаро і вбіг у двір.
— Рятуйте! — заверещав вартовий і, затуляючи око лапою, побіг до своїх.
— Що це за Момотаро?! Ану забирайся геть! — закричали чудовиська, вистромивши уперед залізні списи.
Та фазан кинувся дзьобати їм очі своїм довгим дзьобом, мавпа — дряпати обличчя кігтями, а собака — кусати за ноги.
— Ой, болить! Рятуйте! — волали переможені чудовиська, їхній вожак упав навколішки перед Момотаро і заблагав:
— Прошу тебе, не вкорочуй нам життя! Віднині ми перестанемо чинити людям зло. А за це віддамо тобі всі скарби.
— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — погодився Момотаро. Чудовиська навантажили візок скарбами, і троє слуг Момотаро притяглії його в село.
— А таки наш Момотаро найсміливіший у Японії! — раділи дід і баба, плескаючи в долоні.