Давно колись жив у місті Нарі чоловік, який прагнув одного: здобути собі серед людей слави брехуна з брехунів.
Отож одного дня пустився він у мандри. Поїхав на схід і нарешті добувся до Камакури.
"Найшвидше б зустрітися з тутешніми брехунами!" — проказував він подумки і раптом побачив дороговказ із написом: "Село Брехачі".
"Отут я зможу нарешті набрехати, скільки сам схочу!" — зрадів чоловік і повернув до села.
Незабаром він побачив на узбіччі хлопчика в брудній, подертій одежині.
— Гей, хлопче! Я — брехун з брехунів! Проведи мене в село,— попросив чоловік.
— Не можу — хату стережу. Гора Фудзі перекинулась, і батько пішов підперти її трьома кадильними паличками. Повернеться аж затемна.
— А де ж твоя мати?
— Немає. Учора ввечері полилася вода з берегів Біва, і мати побігла перепиняти їй дорогу мішком рисових висівок.
"Чудово бреше, нічого не скажеш!" — захоплено подумав брехун з брехунів. Та за мить схаменувся — хіба можна йому, брехунові з брехунів, кимось іншим захоплюватися?
І він сказав:
— А ти знаєш, хлопче, що недавно зірвався страшний вітер, який зірвав дзвін із дзвіниці храму Великого Будди в Нарі й поніс його кудись на схід?
— Авжеж, знаю.
— Ну, коли знаєш, то скажи, де він упав.
— Заплутався у павутинні на горищі нашої хати і так набридливо гудів, що довелося віялом його вимітати.
— Це правда?
— Правда. Як не вірите, спитайте у людей.
— Зрозуміло, зрозуміло,— відповів приголомшений чоловік.
"Якщо малі діти в цьому селі такі спритні на язик, то якої брехні можна сподіватися від дорослих? — міркував він.— Очевидно, на перемогу надії мало".
Кажуть, після такої розмови брехуна з брехунів в цьому селі більше не бачили.