В далеку старовину жив один бідний юнак. За що він не брався, у всьому терпів невдачу. Пішов він помолитися богині Каннон у той її храм, що знаходиться в селищі Хасе провінції Ямато. З ранку до вечора і з вечора до самого ранку просив він богиню: “Допоможи мені, змилуйся наді мною, пошли мені щастя в житті!” Багато ночей пробув він у храмі, але богиня жодного разу не з'явилась йому уві сні й не явила жодного знаку. Та юнак не йшов геть. Закінчилась у нього їжа, витратились усі гроші. Примітили ченці, що він нічого не їсть, і почали поміж себе радитись:
– Недобра слава про нас піде, якщо ми дамо людині померти на наших очах. І храм буде осоромлено. Почали вони годувати юнака. Так пройшло ще кілька днів. Одного разу на світанку юнак Раптом побачив бажаний сон-видіння. З глибини святилища вийшла сама богиня і мовила йому:
– Чи довго ти будеш вперто докучати мені невідступними проханнями? Всі ви, люди, однакові: просите собі готове легке щастя не за заслугами. Ти багато грішив в своєму попередньому житті, за це й потерпаєш. Марні всі твої моління. Але мені жаль тебе. Одне, найменше щастя я все ж маю право тобі надати. Упустиш його, нарікай на себе. Запам'ятай: перша річ, що тобі попаде в руки, коли ти вийдеш зранку з храму, це й буде твоє щастя. Іншого не буде.
Прокинувся юнак і стрімголов кинувся з храму. Не терпиться йому здобути своє щастя. Але в запалі спіткнувся він об камінь біля брами і впав обличчям у пил. Піднявся юнак з землі й раптом бачить, що випадково захопив у руку соломинку. Так от він, дар богині Каннон! Стисло серце в юнака, але він був впертий і соломинку все ж таки не покинув. Подумав юнак, поміркував і пішов до столиці. День стояв весняний, теплий. Звідкіль не візьмись, прилетів джміль, в'ється над головою юнака. Щоб хоч якось розвіяти своє горе, спіймав він джмеля й прив'язав травичкою до соломинки. Гудить і б'ється джміль, а юнак з соломинкою в руках йде собі далі. Раптом зустрічається йому багатий візок, запряжений биком, а поряд з візком скачуть слуги на конях. Це їхала до храму знатна пані зі своїм маленьким синочком. Знудився хлопчик і виглянув з-за фіранок. Помітив він джмеля на соломинці й підняв галас.
– А-а, хочу он те, дайте, дайте, дайте! Тут один з кінних слуг підскочив до юнака і говорить:
– Нашому молодому панові сподобалась твоя соломинка. Чи не подаруєш ти її йому на забавку?
– Соломинка моя не проста, її послала мені в дар сама богиня Каннон,– відповідає юнак.– Але не можу я відмовити дитині. Візьміть її. Почула ці слова пані.
– Дякую тобі,– говорить.
– Але чим же я віддячу тобі? От хіба що у тебе, може, в горлі пересохло від пилу, так на, візьми. Загорнула вона в білий папірець три апельсини й подала юнакові.
“Що ж,– думає він,– для початку непогано. Багато часу не минуло, а вже одна-єдина соломинка перетворилася на три апельсини”. Пішов юнак далі дорогою, а сонце підіймається все вище й вище. Раптом бачить він: лежить край дороги молода жінка. Біля неї розгублено слуги метушаться:
– От же біда яка! Захотілось нашій пані пити, вкінець зімліла. Гей, подорожній! Чи нема тут де-небудь води?
– Як не бути, є і колодязь і потічок, але до нього ще далеко. Краще візьміть оці три апельсини, нехай ваша пані освіжиться… Може їй покращає. Видавили слуги сік з апельсинів і напоїли жінку. Отямилась вона й каже:
– Дуже дякую тобі. Якби не ти, напевно б я померла на великій дорозі. От візьми це як подяку. Невеликий дарунок, але іншого у мене нічого нема під рукою. Дістала вона з дорожнього вузла три згортки тканини й віддала юнакові. Заклав він пакунок за пояса і пішов далі, радісний.
Почали сутінки сходити. Раптом скаче йому назустріч самурай на прегарному коні, а позаду слуга трусить на кобилці.
“Ех, бувають же на світі такі гарні коні!”– подумав юнак. Трохи не доїхав до нього самурай, і в ту ж мить могутній кінь впав, ніби блискавкою вражений. Дуже зажурився самурай. Пересів він на кобилу слуги, а тому наказав залишитись і доглянути коня. Зник пан вдалечині, а слуга присів біля коня і розмірковує сам із собою: “Біда яка! Не витримав він далекого шляху… Може продати, хоч шкуру за безцінь.” Тут підійшов до нього юнак.
– Є у мене з собою пакунок доброї тканини. Хочеш, візьми, адже це краще, ніж нічого.
Узяв слуга тканину і пішов доганяти свого пана. Зрадів юнак: “От і день ще не скінчився, а соломинка вже перетворилась у прегарного коня. Тепер я вірю в своє щастя! Кінь неодмінно одужає”. І правда, кінь відкрив мутні очі й ворухнувся. Змочив юнак голову йому водою і потягнув за вуздечку. Піднявся кінь на ноги, тремтить всім тілом. “Побачать мене з таким коником,– подумав юнак,– ще скажуть, що вкрав”.
Завів він коня в діброву і прив'язав до дерева, а сам збігав до сусіднього села й виміняв останні два шматка тканини на овес і сіно та саму поганеньку збрую. Три дні виходжував юнак коня, поки той не одужав після хвороби, а потім сів на нього й поїхав під покровом ночі. Рано вранці наступного дня приїхав юнак до столиці. Побачив він, що біля одної великої хати провадяться дорожні збори. Люди в'юки ув'язують, кличуть один одного, метушаться. Видно, хтось усією родиною від'їжджає в далеку путь. Зупинив юнак свого коня біля воріт.
– Гей, господарі, чи не купите у мене коня? Вийшов з хати хазяїн і вигукнув:
– Ну й кінь! Ну і красень! Купив би я його, так грошей у мене обмаль. Але якщо хочеш, візьми за коня рисове поле, а до того ж можеш мешкати в моїй хаті, поки я не повернуся. Вона в мене пустою залишилась… Так і домовились. Того ж дня поїхав хазяїн разом зі своєю родиною в далекі краї на Схід, здобув там велике багатство і назад не повернувся. Залишилися юнакові і хата і поле. З того часу зажив він добре, старанно обробляв землю. А коли зістарився, не раз говорив онукам: “Тому, хто вірить у своє щастя, і проста соломинка допоможе”.