В старовину, в сиву старовину, жив один селянин на ім'я Хатібей. От якось пішов він у гори збирати хмиз і раптом побачив: лежить на землі самурай, з глибоких ран кров так і ллється. Пожалів його Хатібей, приніс додому і почав за ним доглядати. Але все було даремно. Відчув самурай близьку смерть і мовив Хатібею:

– Візьми собі мою одежу, візьми і меча. Вірно він мені служив, нехай тепер і тобі послужить.

Так Хатібей раптово став самураєм. Вирядився він, озброївся і пішов у путь. В першім же місті викликав Хатібея на поєдинок якийсь забіяка.

Завмерло у Хатібея серце від страху. Радий би втекти, так соромно. Навколо натовп нероб зібрався…

Вперше в житті оголив він меча тремтячою рукою і почав рубати всліпу, навмання, праворуч і ліворуч. Р-раз! Злетіла голова у якогось. Натовп врозсип! Перелякався і супротивник Хатібея, сховався – втік з поля бою.

Стоїть Хатібей розгублений. Раптом урочисто виводять до нього прегарного коня. Виявилося, що в тому місті безчинствувала зграя розбійників. Не було від них життя нікому. Перевдягнений голова розбійників вештався в натовпі, його Хатібей ненавмисно і зарубав! Зраділі мешканці міста подарували Хатібею коня. Поїхав він далі верхи. Багато часу не минуло, скаче назустріч озброєний самурай:

– Ану стій! Давай битися не на життя, а на смерть! Повернув Хатібей коня назад і помчав, що було сили. Мчить кінь, наче вітер, а самурай мчить позаду, наздоганяючи.

– Стій, боягузе! Жалюгідний боягузе! Куди ти? Припав до шиї коня Хатібей, дух у нього від жаху перехопило. На перевалі через гору полетів він шкереберть і зі страху схопився за жмут трави. Раптом у нього в руках затріпотів крилами величезний фазан! Упав Хатібей прямо на фазаняче гніздо, а схопився не за жмут трави, а за хвіст фазана. Побачив це супротивник Хатібея і здивувався його кмітливості. Скочив з коня:

– Здаюсь, ти переміг,– і просить Хатібея:

– Погоджуйся піти на службу до нашого князя. Він всюди шукає таких кмітливців! Почув князь, що Хатібей на ходу спіймав фазана за хвіст, і зарахував його до своїх воїнів.

Раптом пройшла чутка, що з'явився в лісах страшний перевертень і на людей нападає. Цілий край стогнав від його витівок. Князь відразу ж покликав до себе Хатібея і наказав знищити страховисько. Хатібей спробував відмовитись:

– Не хочу я бруднити свої руки … Краще почекаю, поки знайдеться для мене справжній супротивник, а поки що направте будь-якого молодого воїна, нехай проявить себе. Але й інші воїни теж відмовились, ніхто не схотів боротися з перевертнем. “Напевно, мушу попрощатися з цим світом”,– подумав Хатібей. Узяв він торбинку зі своєю улюбленою стравою – смажених рисових зерняток – і пішов до лісу, шукати перевертня. Проминув день. Настали сутінки. Сів Хатібей на узліссі вечеряти.

Раптом вискакує з глибини лісу прямо на Хатібея невидане страховисько: на голові роги в лікоть завдовжки. Запаморочилось в голові Хатібея, впав він на землю непритомний. А перевертень побачив торбинку з їжею і ну жменями в горлянку собі запихувати. Отямився Хатібей і чує, що перевертень стогне і від болю по землі качається. Від ненажерливості та з незвички подавився він борошном! Вихопив Хатібей меча, рубонув їм перевертня з усієї сили і зарубав на смерть.

Щедро винагородив його князь і поставив начальником над усім військом. Тепер вже Хатібею не треба було самому за меча братися. При потребі направлять будь-кого іншого. І всі прославляли його незабутню військову майстерність.