Жив в прадавні часи лісоруб на ім'я Ніхаті. Одного разу, сходячи з гір, йшов він дібровою. Раптом бачить: щось чорне обвилося навколо дерева і ворушиться, як живе. Не з боязливих був Ніхаті, але і його страх охопив. Зупинився він, дивиться здалеку, і що ж! Прив'язана якась незнайома жінка до стовбура дерева чорною мотузкою. З побоюванням підійшов лісоруб ближче. Ще страшніше стало йому. Не мотузкою прив'язано цю жінку до стовбура, а джгутами власного довгого волосся. Очі у неї були закриті, наче вона знепритомніла.

Змилувався Ніхаті й, подолавши свій острах, розв'язав вузли волосся. Впала жінка на траву, глибоко позіхнула і відкрила очі. Була вона молодою і прекрасною.

– Що трапилося з тобою? Хто тебе образив? – запитав Ніхаті. Тут полилися у жінки сльози. Але скільки не питав її лісоруб, вона тільки плакала, впавши на землю обличчям, і нічого не відповідала. Постояв, постояв біля неї Ніхаті й, нічого не дізнавшись, пішов геть. Раптом вона здійнялась на ноги і покликала його:

– Стій! Зачекай! Ніхаті обернувся, а жінка прохає його:

– Не залишай мене саму в лісі. Дозволь мені піти з тобою. Незнано звідки прийшла ця жінка, але як облишити її в біді? Надав притулок Ніхаті незнайомці у себе вдома. Мешкає вона у лісоруба тиждень, другий, але про те, що з нею до того було, не говорить і слова. Ніхаті більше і не допитувався: напевно є у неї якась таїна на серці. Але одного разу спромігся лісоруб і сказав їй:

– Чи не підеш за мене заміж? Буду я доглядати тебе все життя.

– Дякую тобі за те, що ти мене, нещасну, покохав,– відповіла вона.– Я згодна бути твоєю жінкою, але спочатку обіцяй ніколи ні про що мене не розпитувати.

– Що було, те пройшло! Яке мені до того діло? Ніколи ні про що тебе не спитаю,– обіцяв Ніхаті. Оженилися вони і зажили щасливо. Понесла молода жінка дитину під серцем. Коли прийшов їй час народити, попросила вона чоловіка:

– Побудуй навколо хати огорожу. І, дивись, не підглядай, що в хаті твориться, поки я сама не вийду до тебе з дитиною на руках. Побудував Ніхаті навколо хати високу огорожу, а сам пішов з хати, як жінка наказала. Чекає він два дні, чекає три, і найшло на нього занепокоєння. Місця він собі не знаходить. Чи жива жінка? Чи благополучно народила? Не витримав він нарешті, просвердлив в огорожі дірку і заглянув… Тут підвело у нього від жаху ноги, ледь-ледь не знепритомнів, лежить у хаті величезна змія. Обвилася вона кільцями навколо малюка. Насилу отямився Ніхаті, пішов потроху геть. Іде він і жалібно-жалібно кається:

– Виходить, не людина вона, а змія! Але якщо я на ній оженився, так тому й бути. Ой, навіщо я не послухався, навіщо підглянув! Через сім днів вийшла жінка з хати з прегарним синочком на руках, а з очей у неї сльози так і ллються:

– Просила ж я тебе, так благала не підглядати за мною. Не послухався ти мене. Донині я тобі нічого не розповідала, але, видно, мушу тепер все тобі відкрити. Розгнівався на мене гірський бог, прокляв і перетворив на страшну змію. Та все-таки мені було дозволено постати на деякий час в людському обличчі. Якби зустрівся мені вірний друг, покохав би мене і не зрадив своєму слову, то я б назавжди залишилась людиною. Але не дотримав ти слова! Повинна я тепер навіки лишитися змією! Прощавай! Я повернуся на дно гірського озера, а ти піклуйся про нашу дитинку. Бережи її!

Дивиться Ніхаті, а вона вже наполовину у змію обернулася. Замість ніг хвіст в'ється. Узяв від неї Ніхаті сина і говорить:

– Ти залишаєш мене! Але як же ж я один підійму нашу дитинку? Чим я буду її годувати?

– Коли він заплаче, дай йому оце. Замінить воно материнські груди. Вийняла жінка у себе ліве око, віддала чоловікові й зовсім перетворилася на змію. Обернулась змія до зажуреного Ніхаті, наче прощалась із ним, і поповзла у гори. Назвав лісоруб свого синочка ім'ям Ботаро і почав вирощувати його сам. Тільки-но дитя зарепетує, дає він йому замість соски материнське око. Напевне, містило воно велику материнську любов: відразу ж малюк стихає і посміхається.

Але раз від разу ставало око меншим і одного разу розтануло зовсім. Як не стало материнського ока, почав Ботаро криком кричати. Давав йому батько і те й інше, нічого не бере. Вимучився Ніхаті вкінець. Прив'язав він малюка до спини і пішов шукати гірське озеро. Довго-довго блукав по лісах і горах Ніхаті. Раптом блиснула попереду в темній улоговині вода. Підійшов Ніхаті до берега і гукнув:

– Де тут матінка маленького Ботаро? Відгукнись, покажись! Я тобі сина приніс. Сколихнулась вода, і піднялася з дна озера величезна змія, сліпа на одне око. Мовив їй Ніхаті:

– Малюк наш і вдень, і вночі криком кричить. З того часу, як ти пішла від нас, він весь час годувався тільки твоїм оком. Але потроху розтануло воно. Боюсь, помре наше дитятко з голоду. Пожалій його, дай для нього інше своє око. Сумно, сумно відповідала йому змія:

– Добре, віддам я і друге своє око, але залишусь я сліпою і вже не зможу відрізнити ранкового світанку від вечірніх сутінок. Прошу тебе, кожного ранку і кожного вечора дзвони у дзвони біля цього озера. Так знатиму я, що настав новий день і прийшла нова ніч. Вийняла вона своє праве око і дала його Ботаро.

– Піклуйся про нашого синочка, чоловіче мій. Важко мені розлучитися з вами, але лежить на мені прокляття гірського бога. Така моя жорстока доля! Але я і здалеку оберігатиму нашу дитину. Тут полились у неї з пустих очей криваві сльози, і спустилася вона на дно озера. А дитя, як взяло в рота материнське око, так відразу стихло й перестало плакати. Ніхаті попросив в сусідньому храмі великого дзвона, підвісив його біля гірського озера і почав дзвонити кожного ранку і вечора. Так сліпа змія дізнавалась, що настав ще один вечір і зайнявся ще один ранок.

А коли і другого материнського ока не стало, Ботаро вже підріс. Став він здоровим і сильним. От виповнилося йому десять років. Грається він з селянськими хлопчиками, а сам думає: “У кожного є рідна мати, чому в одного мене немає?” Почав він розпитувати батька, і розповів йому Ніхаті все, як було. Подумав тоді хлопчик: “Нехай у мене мати – страшна змія, все одно я хочу її побачити”.

Наступного ранку вийшов Ботаро тихенько з хати і пішов до гірського озера. Став він на березі й закричав у весь голос:

– Матінко, матінко, це я, Ботаро, прийшов! Тут сколихнулась вода, і виплила з дна озера величезна сліпа змія. Злякався хлопчик і ну тікати. Але раптом згадав він, як мати з любові до нього очей своїх не пожалкувала, повернувся назад і, міцно обійнявши змію за шию, заплакав, повторюючи:

– Матінко, люба матінко! Впали його сльози на пусті очі змії, і раптом прозріла вона й обернулась на жінку.

– Ботаро, Ботаро, не злякався ти один піти в глибину гір і обійняти мене. Не злякався ти мого страхітливого вигляду. Тепер прокляття гірського бога втратило владу наді мною і я знову маю людський вигляд. З цими словами матір Ботаро міцно притулила його до серця. Пішли вони, радісні, додому. З того часу всі троє жили щасливо й не розлучалися до кінця своїх днів.