В старовину, в сиву старовину, мешкав біля самого підніжжя гори Хікодзан один бідний удівець на ім'я Токубей. Все життя завзято працював Токубей, але на старість зламала його хвороба. Зліг він у ліжко. Прийшли до Токубея гіркі злидні. Кожного дня доводилось гадати: чи помреш сьогодні голодною смертю, чи ще до завтра протягнеш? Було у Токубея двоє діток: син Генкіті й донька на ім'я Юкі. Підізвав він їх одного разу і мовив:

– Простіть мені, дітки мої. Лежу я безпомічний і не можу вас прогодувати. Через мене ви голодуєте.

– Що ти, що ти, тату! Про це ми й не думаємо. Одне нас турбує, що не можемо ми для тебе ліки купити. А ти з кожним днем все слабшаєш… Нарешті сказав Генкіті:

– От що! Піду я до дядка мого Гондзи, попрошу у нього грошей в борг. Тоді і ти, тату, одужаєш, і сестриця Юкі перестане хникати від голоду.

– Але, Генкіті, ти ж знаєш, цей Гондза – скупий. Він гірше собаки. Коли помирала твоя мати, Гондза й не думав провідати її. А тепер робить вигляд, наче не знає, що я, його рідний брат, при смерті. Якщо ти попросиш у нього грошей, лише образливих слів наслухаєшся. Адже він готовий через копійку вдавитися!

– Але не помирати ж нам голодною смертю!

– Ой, бідний мій синку! Пробач мені…

– Зачекай, тату! Прийшла до мене добра думка.

– І з цими словами Генкіті вибіг з хати прямо під зливу…

Але куди бігти, цього він і сам не знав. Генкіті лише хотів заспокоїти батька. Потроху ноги юнака самі понесли його до хати дядька. “А раптом поспівчуває? – міркував Генкіті.

– Адже не кам'яне у нього серце!” Але все трапилось, як говорив батько. Гондза його навіть слухати не став.

– Знайшов багача! Немає у мене грошей для таких, як ви, позичальників. Геть звідси!

– Але ж тато помирає! Я вам відпрацюю, дядку. Працюватиму день і ніч.

– Мені яке діло, хто буде жити, хто помре. Адже я не Господь Бог. Пішов геть, ну, швидше! Брудний жебрак, всю підлогу в кухні забруднив. Йди геть звідси!

Вискочив Генкіті з хати дядька, наче ошпарений. Пішов він гірською дорогою, нічого не бачачи від сліз. З гілок дерев потоками лляла вода, наче й вони плакали. Довго блукав Генкіті. Він і сам не знав, скільки часу пройшло. Раптом почув він лагідний голос старця:

– Стій, Генкіті! Генкіті, зачекай! – Хто мене кличе? Поперед Генкіті, наче з-під землі, виріс сивобородий дідусь з парою замурзаних дерев'яних сандалій в руках.

– Скажи мені, чому ти плачеш? – питає дідусь.

– Мені дуже потрібні гроші, та немає де їх узяти.

– А для чого тобі гроші?

– Потрібно купити ліки та рису.

– Тобі вони потрібні чи кому іншому?

– Якби ж то мені самому, не став би я плакати. Тато у мене від хвороби і голоду помирає.

– Добре, тоді я дам тобі оці сандалії.

– А що я з ними робитиму?

– Вони принесуть тобі гроші. Одягни – і побачиш… З кожним твоїм кроком з-під них червонці сипатимуться. Але якщо здолає тебе жадність і забажаєш ти золота для одного себе, то трапиться з тобою велика біда. Червонці литимуться рікою, але сам ти ставатимеш все меншим і меншим. Пам'ятай це і швидше біжи до свого тата.

І зник дідусь з очей, наче розтанув: “Чи не здалося мені?”– подумав Генкіті. Та ні, в руках у нього пара дерев'яних сандалій… Повернувся додому Генкіті. Одягнув він сандалії, зробив крок-другий, у нього з-під ніг золоті монети посипалися. Купив Генкіті на них ліки для батька. Старий одужав, і сестричка перестала плакати від голоду.

Зажили вони втрьох добре, як в минулі часи. Пролетіла звістка про це диво по всіх навколишніх селах. Один за одним почали навідуватися люди до Генкіті, аби попросити у нього сандалії в борг, і всім задавав юнак лише одне питання:

– Для кого тобі потрібні гроші: для себе самого чи для інших людей? І він залюбки давав сандалії кожному, хто бажав допомогти іншим. Але ось одного разу почувся біля його дверей голос:

– Що, братець Токубей вдома? Це я, Гондза. О-о, Генкіті, яким ти став дорослим! Ну, я бачу справи у вас ідуть на лад, а я-от про вас хвилювався. Як ти себе почуваєш, брате? Бережи себе! Здоров'я дорожче над усе.

– Гондза! Чому ти до нас прийшов?

– Чому? Хе-хе-хе. Та, думаю, треба провідати хворого брата. Але Гондза на брата і не дивився. Так і свербів очима чарівні сандалії.

– Знаю я тебе, Гондза, добре тебе знаю. Тільки через ці сандалії ти до нас прийшов. Недобра у тебе душа. Іди геть звідси.

– Хе-хе-хе… Але, брате, сандалії ж не твої. Вони належать твоєму синові Генкіті. Виходить я у тебе нічого не прошу.

– Що? Ах ти, нахабо! Та як у тебе язик повертається? – Ти, брате, краще мовчи. Послухай, Генкіті, добрий мій Генкіті! Все ж таки я у тебе один рідний дядко. Дай мені оці сандалії лише на один вечір.

– На один вечір?..

– Лише на один!

– Добре, Генкіті, дай сандалії дядкові,– наказав Токубей. Не встиг він договорити, як Гондза вже схопив сандалії з божниці й, не пам'ятаючи себе від радості, помчав додому.

– Ой, тату, біда може трапитись! Тому, хто одягне ці сандалії, не можна тільки про свою користь думати. Треба наздогнати Гондзу.

Схвильований Генкіті помчав гірською дорогою за Гондзою. Прибіг він до його хати і бачить: в порожній кімнаті золото купами лежить. Навколо розсипані червонці. І серед них, поблискуючи золотом, бігає маленький жук – все, що залишилось від скупого Гондзи.