Одного зимового дня, коли від яскравого сонця, ніби посипане діамантами, все довкола виблискує в суворій урочистій морозній тиші, зустрілися випадково на засніженій стежині лисиця і видра.
— Здоровенька була, кумо видро! А я саме зібралася тебе провідати. Як добре, що я тебе зустріла.
— Моє шанування, кумо лисице! Що, якась важлива справа?
— Та не так щоб і важлива, але ти ж знаєш, що незабаром розпочнеться довга зимова ніч, я й подумала: добре було б запрошувати одне одного в гості, посидіти, приємно провести час у шановному товаристві, а не нудьгувати наодинці.
Відказує видра:
— А що, непогана думка! Тоді запрошую тебе спочатку до себе в гості. Завітай ввечері, посидимо, погомонимо, так цікаво і час збіжить.
Так і вирішили.
От іде видра на річку рибу ловити для вечері. Мороз надворі тріскучий! Але у видри тепла шубка, та й води не боїться. Впірнула видра в ополонку, зловила велику рибину, притягнула додому, наготувала смачних страв і розставила на столі.
Приходить ввечері лисиця. Сіли, їдять, розмовляють про те, про се. Так за розмовами та їжею і час збіг. Подякувала красно лисиця видрі та й каже:
— А тепер чекаю тебе до себе ввечері у гості.
І в доброму гуморі друзі розпрощалися.
Наступного дня видра все не могла дочекатися, коли наступить вечір. Дуже вже їй кортіло посмакувати лисиччиними стравами. Ось, нарешті, і вечір настав. Іде видра до лисиці в гості, поспішає та по дорозі все думає, які ж то у лисиці страви будуть: "Мабуть, якась лісова дичина, може, навіть зайчатина"
Приходить вона до лисиці:
— Добривечір, кумо лисице, а ось і я.
Одначе в лисиці жодним частуванням і не пахло, навіть не було натяку на те, щоб вона щось готувала. А сама лисиця стоїть, тримаючись за хатню підпору і дивиться у стелю.
— Кумо лисице, кумо лисице, що трапилося?
— Ой, кумо видро, вибачай, я й забула, що саме на сьогодні мене призначено черговою для спостереження за небом. Отож я повинна дивитися тільки догори. Мені так незручно перед тобою, так незручно. Знаєш що, приходь до мене завтра ввечері.
Наступного вечора знову поспішає видра до лисиці в гості. Входить до хатини, принюхується — знову жодними стравами й не пахне. Бачить, лисиця тримається за стовпчик хвіртки і дивиться донизу.
— Кумо лисице, що знову трапилося?:- стурбовано питає видра.
— Ой, кумо видро, на жаль, сьогодні мене призначено черговою для спостереження за землею, ось я й виконую це доручення, — не підіймаючи голови відказує лисиця.
— Вельми, вельми перепрошую, шановна кумо видро, але приходь вже до мене наступного вечора.
Знову видра повернулася додому голодна. "Що за дивні доручення у куми лисиці? розмірковує спантеличено видра. — Ніколи не чула про такі. Та що ж поробиш".
Проте та ж історія повторилася і наступного вечора. У видри вже терпець урвався. "Е-е-е, бачу я, що кума лисиця не збирається мене частувати" — зрозуміла видра і похнюпившись повернулася додому.
— Не ходитиму більше до капосної лисиці".
Та наступного дня лисиця несподівано з'явилася сама:
— Кумо видро, ти вдома? Сьогодні ввечері я хотіла б запросити тебе, але мені треба підготуватися. Ось хочу піти наловити риби, та, на жаль, не знаю як. Чи не розказала б ти мені, кумо, яким чином це треба робити?
— О, кумо лисице, це дуже просто. Треба лиш піти в такий морозний вечір, як оце зараз, на річку та хвоста до ополонки занурити. Сиди та чекай, а риба сама вчепиться.. От так і лови. Знай, лишень, сиди і встигай витягувати та додому доправляти.
— Оце й усього? То я зараз швиденько упораюся.
Біжить лисиця аж сяє: "От уже кума видра, що дурна то дурна, зразу все й розповіла мені, так легко секрет свій виказала".
Прибігає лисиця до річки, опускає свій хвіст до ополонки і, сидить навприсядки, чекає, поки риба вчепиться. Сидить, на далеку гору дивиться. А мороз все міцнішає. Ополонка все більше кригою сковується, починає хвіст примерзати. А лисиця думає: "Це риба вже, нарешті, чіплятися стала, мабуть вже кілька рибин є". Повеселішала лисиця, погойдується з боку на бік і все повторює співаючи: "Ловися рибко, ловися!" А вже й за північ повернуло, хвіст лисиччин усе міцніше кригою сковувало. Хоч і холодно було, але вона терпляче чекала, поки більше риби причепиться. Все гадала, що ще мало.
Аж ось і світати стало. Уся річка грубою кригою взялася, лисиччин хвіст зовсім примерз. Та лисиця й уяви не мала, в яку халепу потрапила. "Мабуть, пора й додому повертатися, а то, не дай боже, ще якийсь голодний собацюра здобич відбере "— вирішила вона нарешті. Смик, смик — а хвіст ані руш! "Ти диви лишень, як багато риби!" — міркує лисиця. Знову спробувала витягнути хвоста — марна річ!
Тим часом настав світанок, і якась молодиця рано-вранці вирішила сходити за водою. Йде вона, через плече коромисло несе з цеберками. Дивиться, аж біля ополонки, з якої завжди люди воду беруть, лисиця сидить.
— Ах ти пройдисвітко, ось ти де! Ах ти злодійко! — заволала гнівно молодиця і ну періщити лисицю коромислом вздовж і впоперек.
Бачить лисиця, що непереливки, що так і головою можна накласти, завила від болю й розпуки, щосили шарпнулася, так шарпнулася, що хвіст и відірвався, і помчала вона стрімголов до лісу ні жива ні мертва.
З тих пір з видра і лисиця ворогують.