Жив собі був колись один бідний, але порядний парубок. Одного погожого літнього дня, він працював на своїй невеликій ділянці, намагаючись одержати хоч яке-небудь збіжжя рису на харчування. Як раптом із неба стрімко спустилася неподалік біла, як сніг, журавка. Широко розставивши свої гарні крила, вона накульгуючи простувала до парубка. Ледве дошкандибавши, птаха безсило повалилася просто йому під ноги.

"Е-е, сердешна, та з тобою щось негаразд," - подумав він, а далі обережно розгорнув крила і побачив, як під одним крилом стриміло древко стріли.

- Он воно що! Жаль, жаль тебе, сердешну. 3 цією стрілою під крилом далеко не полетиш, - забідкався молодий чоловік. Він обережно витягнув стрілу і промив рану чистою джерельною водою.

Видно було, що журавці зробилося легше, вона вся ніби збадьорилася, стала підстрибувати і махати крилами.

- Ну що? Тепер з тобою все гаразд? Та щоб не було такого лиха, не потрапляй більше мисливцям на очі, - сказав парубок і відпустив журавку.

А птаха, ніби дякуючи йому за доброту, підняла древко стріли.

- Он воно що! Жаль, жаль тебе, сердешну. 3 цією стрілою під крилом далеко не полетиш, - забідкався молодий чоловік. Він обережно витягнув стрілу і промив рану чистою джерельною водою.

Видно було, що журавці зробилося легше, знялася вона в повітря, зробила три кола над своїм рятівником і тричі вдячно прокричавши "кру! кру! кру!", зникла високо у небі.

- Як гарно робити добро, як радісно після цього на душі, яка легка тепер стала мотика!

Цілий день молодий чоловік порався на рисовому полі. А коли настав вечір і небо замерехтіло зорями, він вирушив додому. Він ще не знав, що вдома на нього чекала приємна несподіванка. Підійшовши до свого будиночка, парубок побачив, що біля воріт стоїть якась гарна дівчина. Вона люб'язно зустріла його, і він геть розгубився, на хвилю навіть подумав був, що помилився садибою. Та вона шанобливо сказала:

- Дякую за нелегку працю на полі. Це ваш будинок, а я - ваша дружина.

- Та ви жартуєте зі мною! Я бідний парубок і заробляю занадто мало, так що зі мною ніхто не бажає одружуватися, не те, що така красуня, як ви. Та й справді, якщо я візьму дружину, то рису на обох не вистачить, - понуро сказав молодий чоловік.

- Про це не турбуйтеся, рис у мене є,- сказала дівчина і, набравши з торбини за спиною миску рису, стала промивати його водою під навісом. - Зачекайте трішки, зараз я зготую вечерю.

- Ну що ж, хай буде по-вашому.

"Що за дивна дівчина? Сама набивається бути жінкою такого незаможного господаря, як я", - спантеличено подумав він.

Так дівчина стала його дружиною, і зажили вони собі тихо та мирно. На дивину, у торбині, що її принесла дівчина, рис ніколи не закінчувався, тож вони завжди мали що поїсти.

Сплинуло чимало часу. Одного прекрасного дня дружина звернулася до чоловіка з проханням:

- Маю до вас прохання. Прошу вас, збудуйте мені приміщення для ткання.

- А й справді, якщо в господарстві нема приміщення для ткання і ткацького верстата, то жінка почуває себе не дуже затишно.

Він метнувся, негайно роздобув потрібні кошти і прибудував до хатини ще одне приміщення, для ткання. Зраділа дружина, відразу сіла за ткацький верстат, але йому сказала:

- Будь ласка, не заходьте сюди і не підглядайте протягом семи днів.

І з цього часу протягом семи днів з ранку до вечора з приміщення долинали звуки ткацького верстата. Чоловік чув їх, але, як і обіцяв, жодного разу не заглядав туди. Ось минуло сім днів, і дружина, трохи змарніла від безперервної роботи, вийшла із приміщення, тримаючи в руках прекрасну тканину, яку йому ще жодного разу не доводилося бачити.

- Мій коханий! Ось я виткала тканину поки що тільки один тан завдовжки. Ця тканина називається "парча". Прошу, віднесіть до міста на торг і продайте її. Гадаю, що вона коштуватиме 100 рьо.

- Невже аж 100 рьо?!

Він був просто приголомшений такою великою вартістю, та наступного ж дня поніс сувій до міста, де його відразу купили за 100 рьо, так як і казала дружина. "Неймовірно!" - тільки й розвів руками чоловік.

Повертається він додому, і вже здалеку чує знайомий стукіт ткацького верстата: знову дружина тче парчу.

"Цікаво, як же можна ткати таку прегарну тканину, яка називається "парча", адже жодних ниток немає?" - зачудовано розмірковував чоловік. І закортіло йому тишком-нишком піддивитися, як же це вона робить. Піднявся він сходами, тихенько відчинив двері та й зазирнув до того приміщення. Вигук крайнього здивування вирвався в нього: у приміщенні не було його вродливої дружини, натомість за ткацьким верстатом стояла біла журавка і, вискубуючи дзьобом ніжний пух із своїх крил, пір'їну за пір'їною, ткала.

- Ах, коханий мій, - сказала вона засмучено, - навіщо ви не послухали мене і зайшли сюди? Тепер, коли ви побачили мене у моїй справжній подобі, я більше не можу тут залишатися. Так, я та журавка, яку ви порятували. Я набула людської подоби, щоб віддячити вам за вашу доброту. Це тканина, яку я розпочала ткати, хай вона залишиться у вас на згадку про мене. Прощайте назавжди!

Так вона сказала сумно, махнула крилами і полетіла. Вискочив чоловік на двір, і довго дивився на небо, аж поки біла журавка не зникла в імлистій далині.