Давно це було.

Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити.

«Нема ради, доведеться дітей позбутися»,— вирішила вона й повела їх у ліс.

— Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і повернуся,— сказала вона й пішла з лісу.

Настав уже вечір, а мати не поверталася.

— Я хочу додому!— заплакав старший брат.

— І я хочу додому!— крізь сльози сказав середульший.

Тільки найменший не зронив і сльози.

— Плач не поможе!— мовив він.— Краще подумаймо, де б нам переночувати.

Він видряпався на дерево, дивиться — вдалині щось світиться.

— Он там чиясь оселя! — вигукнув хлопець. Він зліз із дерева, взяв старшого і середульшого за руки й повів темною дорогою.

Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища — бабусю.

— Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати?— запитав найменший брат.

Бабуся злякано стрепенулася.

— Що ви! Тут живе чудовисько ні. Воно скоро повернеться, швидше тікайте!

Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі?

— Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь?— ще раз попросив найменший брат.

— Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! — тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт.

— Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди!

Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою. За хвилину в хижку зайшло чудовисько.

— Людським духом пахне!— сказало воно, потягши носом повітря.

— Бабо, що за люди в нашій хаті?
—
І чудовисько занишпорило по кутках. Розгублена бабуся відповіла:

— Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився.

Чудовисько аж підскочило — так зраділо.

— Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і з’їм!

Чудовисько взулось у сандалії-скороходи й вибігло з хати.

Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило.

«Невже я випередило їх? Почекаю, може, незабаром підійдуть»,— вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло.

Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала:

— Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться.

Брати подякували бабусі, вискочили з хати й побігли навмання темною дорогою.

Раптом чують — щось гуркотить, наче грім.

Хлопці зупинилися.

Потім оговтались і підійшли до того місця, звідки чувся дивний звук. Дивляться — розкинувши лапи, на узбіччі спить чудовисько оні.

— Я боюся!.. Я боюся!..— заплакали старший і середульший брати.

— Та цитьте, не плачте! Бо чудовисько прокинеться. Треба тихенько пройти повз нього,— порадив найменший брат і глянув на чудовисько. Воно міцно спало й не збиралося вставати.

Найменший брат помітив, що чудовисько взуте в сандалії-скороходи.

«Ці сандалії стануть нам у пригоді. Треба їх узяти і втекти»,— подумав менший брат і почав стягати сандалії з чудовиська.

Стягнув одну — чудовисько дригнуло лапою, повернулося на другий бік, пробелькотіло: «Ага, ага, йдуть миші на нічну роботу, ба-ба-ба…»— і знову захропло.

Хлопець узявся до другої сандалії. І цього разу чудовисько перевернулося на другий бік і промимрило: «Ага, ага, вже миші повертаються додому, ба-ба-ба…»

Менший брат схопив обидві сандалії і підійшов до братів, які все ще тремтіли від страху.

— Брате, взувай сандалії!— звелів він старшому, а тоді підсадив середульшого йому на спину, сам виліз на самий верх і звелів: — Сандалії-скороходи, несіть!

І сталося диво — троє хлопців полетіли, мов куля.

Від шуму, який здійнявся, чудовисько пробудилося.

— Ой, мої сандалії вкрали!— закричало воно й кинулось наздоганяти втікачів. Та хіба могло воно змагатися із сандаліями-скороходами? Довелось йому махнути на все лапою і вернутися в хатину.

Бабуся, стурбована долею братів, запитала:

— Ну що, впіймав дітей?

— Та де там! Коли я спав, вони поцупили мої сандалії-скороходи,— скрушно відповіло чудовисько.

Бабусі відлягло від серця.

Три брати пролетіли на сандаліях-скороходах над лісом і повернулися додому.

Тим часом їхня мати карталася думкою: «Як там мої дітоньки? Що я наробила? Піду й приведу їх назад…»

Як же вона зраділа, коли її сини вернулися живі та здорові! Вона аж заплакала.

Кажуть, після того сини дружно працювали й були матері надійною опорою.