Багато літ тому в Японії, країні, де роблять паперові парасольки, жив рибалка Нікотучі. Щодня він виходив на зорі зі свого маленького жовтого будиночка, що притулився під тінню шовковиці, сідав у човен і вирушав до моря річкою, береги якої поросли запашними жовтими ірисами.

Якось він побачив на поверхні моря якийсь дивний круглий предмет. Він підплив до нього, і з великим зусиллям підняв його в човен. Це була величезна жовта ваза, страшенно важка.

«Вона, ймовірно, наповнена золотом»,— подумав Нікотучі і помчав додому.

Відкривши кришку, він уже хотів вийняти гроші, як раптом замість золота побачив у вазі красиву дівчину в жовтому шовковому одязі. Вона міцно спала.

Нікотучі обережно вийняв її і поклав на плетений килимок, а вазу відніс і вирішив її заховати.

Через якийсь час дівчина розплющила очі і надто злякалася, побачивши себе в бідній рибацькій хатині. Вона впала на коліна перед рибалкою й у розпачі ламала руки.

— Поклади мене в мою вазу і пусти в море,— благала вона.

— Хто ти така? — запитав її Нікотучі.

— Я мандрувала і тепер поверталася додому в моїй дорогоцінній жовтій вазі. Де вона? Як я сюди потрапила?

— Ти тепер у Японії. Твоя ваза, імовірно, загинула в морі. На жаль, я не знаю, де живе твій батько, і не можу відвезти тебе до нього. Залишайся тут і виходь за мене заміж. Я працьовита людина, і ти будеш щаслива.

— Добре, я згодна виконати твоє прохання,— зі сльозами на очах відповіла дівчина-сан, тому що в неї не було вибору.
— Але пам’ятай, обходитися зі мною слід добре. Якщо ж ти мене скривдиш, я назавжди залишу тебе.

О-Хару-сан так і не довідалася, що Нікотучі вийняв її з вази. Вона думала, що якийсь чарівник переніс її до рибацької хижки.

Якось вона пішла в сад і почала висаджувати жовті лілії під шовковицею. У цей час Нікотучі вийшов з хатини.

— Що ти робиш? — сердито закричав він підбігши до дружини і схопивши її за руки.
— Адже я заборонив тобі підходити до цього дерева!
«Мабуть, під деревом заховане щось особливе,— подумала вона,— інакше він не став би так оберігати його».

Коли Нікотучі подався на риболовлю, вона взялася копати землю під деревом і знайшла свою жовту вазу. Її надто засмутило, що Нікотучі, до якого вона так прив’язалася, обдурив її, і вона вирішила залишити його.

Підкотивши вазу до берега, вона влізла в неї і вимовила заклинання; кришка закрилася, і ваза попливла по воді. О-Хару-сан була впевнена, що щасливо повернеться до палацу свого батька, але на морі здійнялася сильна буря, хвилі викинули вазу на китайський берег, і вона потрапила до рук човняра, що продав її за великі гроші.

Нікотучі повернувся з риболовлі пізно увечері. Вдома в нього було темно і холодно, дружина його зникла, а на підлозі він знайшов її віяло, до якого була прив’язана записка.
«Шукай мене — я недоступна очам. Шукай при блиску зірок чи при сяйві дня. Ні, ніколи, ніде ти не знайдеш мене. Доки ти не розшукаєш жовту вазу».

Нікотучі зрозумів, що недобре обійшовся, обдуривши О-Хару-сан, і вирішив загладити свою провину. Він негайно ж вирушив на її пошуки.

Протягом цілого року й одного дня він подорожував Японією, але не знайшов і сліду своєї дружини та її жовтої вази. Стільки ж часу ходив він по Індії, і там нічого не довідався про неї.

Нарешті він прийшов у Китай і одного чудового дня побачив у вікні великої крамниці жовту вазу; але коли він придивився до неї, то виявилося, що вона зовсім не схожа на ту, яку він шукав.

— У мене була жовта ваза уп’ятеро більша за цю,— сказав йому хазяїн крамниці,— але її купив Багатий пан. Він дуже береже її. Вона запечатана воском, загорнута в дорогу шовкову тканину і стоїть на золотому столі. Я чув навіть, що він щодня розмовляє з нею.

— А де він живе? — запитав Нікотучі.

Купець показав йому дорогу, і за годину Нікотучі вже стояв перед палацом пана.

Місяць висвітлював весь сад. Нікотучі обережно пробрався до палацу, вліз на велике рожеве дерево, покрите жовтими трояндами, і став дивитися у вікно. У великій, багато вбраній, кімнаті стояв золотий стіл, а на ньому величезна жовта ваза. Пан підійшов до вази, підняв шовкове покривало, зняв печатку, відкрив кришку, і з вази виглянула гарненька голівка дівчини.

— Чи згодна ти вийти за мене заміж? — запитав її пан.

— Ні! — відповіла вона.

— Тоді я знову закрию вазу!

Запечатавши кришку і загорнувши вазу в тканину, пан улігся спати на жовті шовкові подушки. Під подушками в нього була захована свічка, якою він розтоплював воскову печатку на вазі.

Коли він захропів, з вази долинула смутна пісенька. Це дівчина кликала свого чоловіка, хоча і не знала, що він був так близько.

Нікотучі вліз у вікно.

— Я тут,— сказав він, підійшовши до вази.
— Як звільнити тебе?

— Ти мусиш знайти чарівну свічку, щоб розтопити воскову печатку.

Нікотучі почав шукати свічку, але її ніде не було.

— Що мені робити? — у розпачі прошепотів він.

Раптом зі щілини в підлозі вийшли три миші.

— Ми колись жили у твоєму будинку,— сказала йому старша, найбільша миша,— і твоя дружина завжди ласкаво обходилася з нами. Вона ніколи не забувала нагодувати нас крихтами, і ми пішли за нею. Тепер ми спробуємо зробити їй послугу.

Миші обережно поповзли під подушки пана і потихеньку витягай звідти жовту свічку. Пан не прокинувся і продовжував голосно хропіти.

— Підніми свічку і накажи їй запалитися, — сказала миша Нікотучі.

Як тільки він зробив це, свічка спалахнула дивно яскравим жовтим полум’ям. Нікотучі підніс її до печатки, віск полився струмочком по вазі, кришка відкрилася, дівчина вийшла з Вази.

Нікотучі взяв її за руку і повів з палацу. Миші майнули за ними. Усі двері відкривалися навстіж перед чарівною свічкою, вона вказувала дорогу, і Нікотучі з дружиною не помітили, як добралися до дому.

Жовта ваза залишилася на столі. Коли пан прокинувся і побачив, що ваза спорожніла, він так розсердився, що зіштовхнув її зі столу, і вона розбилася на тисячу шматочків.