Немає людині нічого дорожчого за місце, де він народився, краї, де він виріс, неба, під яким він жив. Та і не тільки людина - звірина і птахство, все живе під сонцем сумує по рідній землі.

Давним-давно, коли калмики жили ще в Китаї, привезли китайському імператорові в подарунок незвичайного птаха. Вона так співала, що сонце у вищій точці неба уповільнювало свій хід, дослуховуючись до її співу.

Наказав імператор зробити для птаха золоту клітку, постелити їй пух молодого лебедя, годувати її з імператорської кухні. Першого свого міністра імператор призначив головним по догляду за птахом. Він сказав своєму першому міністрові:

- Хай птах тут відчуває себе так добре, як ніде і ніколи не почував. І хай вона потішає наш слух.

Все було зроблено згідно наказу грізного повелителя.

Кожен ранок імператор чекав співу птаха. Але вона мовчала. «Мабуть, птахові, звиклому до вільного повітря, задушливо в палаці», - подумав імператор і велів винести клітку в сад.

Сад імператора був єдиним в світі по красі. Могутні дерева шелестіли прозоро-зеленим різьбленим листям, цілюще пахли рідкісні квіти, земля грала всіма своїми фарбами. Але птах як і раніше мовчав. «Що ж тепер йому бракує?» - думав імператор.- Хіба погано у мене? Чому ж не співає він?

Імператор запросив всіх своїх мудреців, щоб вислухати їх високовчені думки. Одні говорили, що, можливо, птах захворів і позбувся голосу, інші - що це не та птаха що потрібна, треті - що, ймовірно, вона взагалі не співала. Найповажніший сторічний мудрець припустив, що повітря, що видихається людьми, пригноблює птаха і тому вона не співає. Уважно вислухавши всіх, імператор повелів вивезти клітку в густий ліс.

Проте і в лісі птах продовжував мовчати. Крила опущені до самої підлоги, з очей котяться перлини зліз.

Приходив до імператора найповажніший мудрець країни, його порада була така:

- Возіть птаха по країні... Можливо, заспіває. Три роки кочував імператор з птахом по своїх володіннях. Нарешті досягли вони одного болотища. Навколо нього ріс чагарник, а далі тягнулися смутні жовті піски. Сморід піднімався з боліт, роєм летіла настирлива мошкара. Повісили клітку на суху гілку саксаулу. Поставили караульного, і всі лягли спати.

Коли зажевріла на небі ясна уранішня зоря і рум'янець її став розливатися все ширше і ширше, птах раптом стрепенувся, розпрямив крила, квапливо став чистити дзьобом пір'я.

Відмітивши надзвичайну поведінку птаха, караульний розбудив імператора.

А коли віковічне світило показало свій яскраво-червоний гребінь, птах стрімко злетів, ударився об золоті лозини клітки і впав на підлогу. Сумно озирнувся навколо і тихо заспівав. Сто вісім пісень печалі проспівала вона, а коли почала пісню радості, тисячі таких же птахів, як вона, злетілися з усіх боків і підхопили її пісню. Здалося людям, що це не птахи співають під струни променів висхідного сонця, а співають їх душі.

- Ось звідки наш птах, це її рідний край, - задумливо промовив імператор і пригадав свою батьківшину, де він не був три роки.

- Відкрийте дверці клітки і випустіть птаха, - повелів він.

І тоді заспівали всі птахи тисячу пісень хвали рідному краю, тисячу і одну пісню хвали свободі.

Ось що означає рідна земля і свобода, співати можна лише там, де ти прийшов у це життя.