Бьют-кипят ключі, кричать олени-маралухи, квіти розпускаються. Зелень лугів розливається, кукають тонкоголосі зозулі, колише вітер дерева сандалові, що гілок своїх підняти не в силах. Кричать ястреби і беркути, чагарники між собою переплітаються, зелена мурава стоїть грядою.

Тягнеться синій димок, голуб воркує, дерево-модрина красою стає. Природа і люди раді.

У славну годину народився на землі добрий батар (багатир) Овше. Батьком його був Енке-менке (Спокій-Вічність), а матір'ю Ердені-джіргал (Коштовність-Радість).

Погладили спину дитини - і не знайшли хребця, який міг би зігнутися, між ребер помацали - не знайшли такого місця - проміжку, в яке зла людина ніж всадити могла б. Зуби, як перли, біло-рожеві були, очі прекрасні - за сто верст мурашку вгледіти могли.

Так народився славний батар, так народився кращий з мужів Овше.

Спорудили Овше на прекрасній білій рівнині Тюлькюр (Ключ) червону стоянку з чистого золота.

Швидко ріс Овше. Давно такого батара славного народ не бачив.

У один час з Овше народився Аранзал - кінь чудовий. На спині того коня не було хребця що гнеться, між ребер проміжку для ножа тонкого лиходієві не можна знайти було. По землі і повітрю Аранзал, як сніжна буря, мчався, ніс свого улюбленого господаря Овше.

Скоро прийшло Овше час своєму народу допомогти, батарськую силу і сміливість, розум і безстрашність показати.

Нападали на бідних людей жорстокі і страшні мангадхаї. Був у мангадхаїв ватажок. У бою ніхто йому страшний не був. Силу мав незрівнянну. Проти сили такий і батар Овше слабким хлопчиком здавався.

Крали ангадхаї худобу у бідних людей, селища їх розоряли, дітей в полон брали.

Прийшов народ до Овше захисту просити, допомогти мангадхаїв розбити, злого предводителя їх знищити.

Довго не думав Овше. У дорогу зібрався миттю. Схопився на Аранзала, попрощався з народом.

Напучували Овше люди:

На шляху своєму Щасливий будь! У діяннях своїх Удачливий будь!

Виїхав Овше. День їде, сто днів їде. Немає сліду мангадхаїв.

Вирішив відпочити Овше. Сам втомився, і кінь стомився. Ліг Овше під деревом, а коня поряд себе пастися пустив.

Прокинувся вранці Овше - немає коня.

Відразу здогадався Овше, хто коня украв.

Одягнувся Овше пастухом, пішов слідами коней. Крупні сліди - коня предводителя мангадхаїв, дрібніше - сліди Аранзала.

Трохи згодом наздогнав Овше мангадхая. Знав Овше, що мангадхай сильніше за нього, - вирішив обережним бути, хитрістю діяти.

- Я пастух, - говорить Овше, - сирота бідний. Узяв ти коня господаря мого. Якщо повернуся я додому один, без коня, уб'є мене господар. Віддай коня.

Відповідає громовим голосом мангадхай:

- Ну, якщо уб'є, так сідай на свого коня і їдь, та тільки не до господаря своєму, а до мене. У мене жити станеш, працювати на мене будеш!

Учепився мангадхай за узду Аранзала, стьобнув свого коня, рушив в шлях. Робити нічого. Поїхав Овше з мангадхаєм разом.

Коли приїхали, мангадхай насамперед за їжу взявся. За один раз тисячу баранячих стегон з'їв, два колодязі кислого молока випив.

Наситився мангадхай і прийшов в гарний настрій.

- Ну, - говорить мангадхай Овше, - розкажи, як твого народу багатирі живуть, що чудового робити можуть.

Відповідає Овше:

- Наші багатирі одним духом цілий казан розплавленого чавуну випивають і оком не моргнуть!

Усміхнувся мангадхай. Велів принести десять казанів розплавленого чавуну. Один за іншим випив їх, неушкоджений залишився, тільки сміється.

Бачить Овше - не пройшла його хитрість.

- Ще що твої багатирі робити можуть?- питає мангадхай.

- Уміють наші багатирі ще взимку у воді стояти по груди, поки вода не замерзне. А як лід річку покриє, вони лід, як соломинку, ламають, з води неушкодженими виходять.

- Йдемо за мною, - говорить мангадхай. Сіли вони на коней і помчали в країну, де зима була люта.

Заліз мангадхай у воду по груди, почекав, поки річка льодом покрилася, двинув рукою - лід на дрібні шматочки розсипався. Став вилазити мангадхай з води.

- Стій!- кричить йому Овше.- Це ще не штука. Адже я помилився, коли сказав, що вода по груди повинна бути. Стати треба в такому місці, щоб вода до самого рота доходила, а кінчики пальців на ногах трохи тільки дна річкового торкались.

Заліз мангадхай в глибоке місце. Вода до рота доходить, льодом покрилася. Лід догори піднявся разом з мангадхаєм, немає йому опору ногами до дна.

- Тепер вилазь! - кричить Овше.

Скільки не намагався мангадхай, а вилізти не в силах. Від злості пихкає, а лід проломити не може.

Зрадів Овше. Вихопив свій гострий меч алмазний і кинувся до мангадхая. Та дмухнув на Овше мангадхай. Від того дмухання Овше на сто верст відлетів, в повітрі тисячу разів перекинувся, ледве живий залишився.

Тоді перейшов Овше річку з іншого боку, підійшов ззаду до голови мангадхая, говорить йому:

- Ну що, ось і тобі кінець прийшов. Не будеш більше народ мучити. Тепер бачиш, на що і наші багатирі здатні.

Зітхнув мангадхай і говорить:

- Про одне шкодую, що дув я на тебе. Мені б вдихнути в себе повітря слідувало, - так ти у мене давно в животі б сидів.

Змахнув Овше мечем гострим і зняй йому голову з плеч. На голові тією ще декілька менших голів стирчало. Відрубав їх Овше, прикріпив до сідла Аранзала і помчав додому.

Коли дізналися мангадхаї про смерть свого предводителя, самі розбіглися. Дружина мангадхая за Овше в гонитву пустилася. Колеса її воза були такі великі, що, коли вдавлювалися в землю, з'являлися глибокі ущелини. Бики висаджували рогами землю з такою силою, що від цього гори зростали. Та не наздогнати було Овше на його Аранзале швидкому.

Відстань в три роки шляху він в три доби проскочив.

Так переміг добрий батар Овше злого мангадхая-ватажка.