З вітки на вітку, з даху на землю - скік. - Чик-чирик! Чик-чирик! - З ранку до вечора пурхає горобець. Веселий, невгомонний. Все йому, малому, ніпочому. Там зернятко клюне, тут черв'ячка знайде. Так і живе.

Сиділа на дереві ворона стара. Чорна, похмура, важлива. Подивилася одним оком на горобця і позаздрила веселому. Сяде - спурхне, сяде - спурхне. 'Чик-чирик! Чик-чирик!' Нестерпний горобець!

- Горобець, горобець, - питає ворона, - як живешь-поживаєшь? Чим харч собі здобуваєш?

Горобець і хвилинки посидіти на місці не може.

- Та ось очерету головки гризу, - відповідає на льоту горобець.

- А якщо скібку в лапу вженеш, тоді як? Вмирати доведеться?

- Для чого ж вмирати відразу? Поскребу, поскребу нігтиками і витягну.

- А якщо кров піде, що робити будеш?

- Водою зап'ю, промию, зупиню кров.

- Ну, а якщо ноги у воді промочиш, замерзнеш, простудишся, хворіти ноги стануть?

- Чик-чирик, чик-чирик! Вогонь розведу, ноги зігрію - знову здоровий буду.

- А раптом пожежа трапиться? Тоді що?

- Крилами махати буду, загашу вогонь.

- А крила обпалиш, тоді як?

- До лікаря полікую, вилікує мене лікар. Не угамовується ворона:

- А якщо лікаря не буде? Тоді як поведешся?

- Чик-чирик! Чик-чирик! Там, дивишся, зернятко підвернеться, там черв'ячок в рот потрапить, там для гніздечка затишне місце знайдеться, ласкаве сонечко пригріє, вітерець погладить. Ось і без доктора вилікуюся, жити залишуся!

Сказав так горобець, спурхнув - і був такий. А ворона стара настовбурчилася, очі прикрила, по сторонах дзьобом незадоволено водить.

Хороше життя, чудова! Жити треба не сумуючи. Стійким будь, бадьорим будь, веселим будь!