Діва Вод - жила в зачарованому замку, у глибині Зелених Вод. У неї були довгі волосся кольору вогню. Рафара - от яке в неї було ім'я, а її маленьку рабиню кликали Ікала.
Один раз вони тайкома втекли з будинку, щоб погратись на рожевому піску на березі Вод. Андріамбахуака помітив їхні ігри й хотів піймати діву Зелених Вод. Але Рафара разом з рабинею кинулася в ріку, і він не встиг її схопити. Смутно було Андріамбахуаку, що гарні дівчата зникли. Він постояв недовго й повернувся у свою велику хатину на пагорбі.
Наступного дня Андріамбахуак пішов до мпанандру Рэнікутумбе й попросив розкласти сікіді.
- Бажаю тобі благоденства, батько,- сказав Андріамбахуака.
- Ти в тривозі? Що з тобою, син? - запитав мпанандру.
- Там, на березі Зелених Вод я бачив двох прекрасних дівчат, мені дуже хочеться взяти одну з них у дружини. Але вони зникли, і вода зімкнулася над їхніми головами.
Рэнікутумбе розкинув зернятка сікіді й сказав:
- Так, син, ці дівчата живуть на дні Вод, і без моєї допомоги тобі не одержати ту, котру ти бажаєш.
- Що ж я повинен зробити? - запитав Андріамбахуака чаклуна.
- А от що... Але тобі прийдеться дати мені як сплату чорного півня, що ще жодного разу не кукурікав, і п'ять срібних монет!
- Добре,- погодився Андріамбахуака.
- От тобі порада. Зарийся в пісок у тім місці, де вони грають. Коли вони прийдуть, почекай, поки вода на них зовсім висохне, а потім біжи й хапай їх за волосся.
Андріамбахуака пішов і сховався в піску. Трохи згодом діва Зелених Вод разом з рабинею вийшла на берег. Андріамбахуака довго стежив за дівчатами, і коли побачив, що на них не залишилося ні крапельки води, тихенько підкрався й схопив їх за волосся.
Я хочу взяти тебе за дружину,- сказав Андріамбахуака Рафарі.
Рафара нічого не відповіла, і Андріамбахуака злякався, що вона німа. Він почекав небагато, а потім відвів її до себе й сказав людям:
- От, люди. Я привів Рафару із Зелених Вод. Вона буде моєю головною дружиною.
- Хто її батько? Хто її мати? Звідки вона родом? - стали запитувати люди.
Андріамбахуака нічого не міг їм сказати. А Рафара й Ікала мовчали; вони стояли беззвучно, як камені, як стовбури мертвих дерев. Люди спустилися з пагорба й розійшлися, качаючи головами.
Багато часу пройшло після весілля, і Рафара народила сина. Один раз, коли Андріамбахуака пішов на рисові поля, дитина розплакалась. Мати взяла його на руки й стала заколисувати:
О крупинка життя мого, моя любов,
Равелунахана... Равелунахана.
Спи, мовчи... Спи, мовчи.
Рафара співала, і голос її дзенькав, як маленький дзвіночок. Одна рабиня почула, як вона співає, і, коли Андріамбахуака повернувся, наблизилася до нього й зашептала на вухо:
- О пане, поки ти був на рисових полях, я присіла біля загону для биків погріти на сонце свої болячки й раптом почула, що твоя дружина співає. Коли тебе нема, вона розмовляє й голос її дзенькає як срібний дзвіночок.
- Заприсягни, що це правда! Вона справді співала?
- Клянуся тобі, вона співала, - сказала рабиня. Андріамбахуака пішов у хатину й сховався під циновкою поруч із Рафарою і Ікалою. Дитина заплакала, мати стала його заколисувати й заспівала. Почувши її голос, Андріамбахуака вискочив з-під циновки й закричав:
- О Рафара, виходить, коли мене нема, ти говориш! Але Рафара знову оніміла. Він просив її й що тільки не робив, щоб змусити говорити, але вона нізащо не хотіла вимовити ні слова; навіть лайка не змусила її відкрити рот. Тоді Андріамбахуака став її бити й бив доти, поки зовсім не знесилів.
Рафара мовчала, тільки з очей у неї великими краплями падали сльози. Раптом почувся страшний шум, і Андріамбахуака зі страхом побачив, що сльози Рафари перетворилися в бурхливий потік, що з гуркотом кинувся до Зелених Вод. Рафара й Ікала кинулися у воду, а батько із сином залишилися в хатині.
Андріамбахуака взяв хлопчика на руки й кинувся слідом за дружиною.
Рафара, діва Вод,
Рафара, діва Вод,
Повернися! Я віддам тобі найдорожче, що є на світі:
Старшого сина, молодшого сина,
Батька й матір, - так кликав її Андріамбахуака.
Андріамбахуака, Андріамбахуака,
Я говорю тобі: старший син і молодший син,
Батько й мати -
Це не дарунки для мене,- так відгукнулася Рафара.
Андріамбахуака побіг на голос і закричав:
Рафара, Рафара, діва Вод!
Я віддам тобі старшого сина, молодшого сина,
Батька з матір'ю,
Сто рабів і тисячу биків! Рафара відповіла:
Андріамбахуака, Андріамбахуака!..
Старший син і молодший син,
Батько з матір'ю,
Сто рабів і тисяча биків -
Це не дарунки для мене.
Поки вони так перегукувалися, Рафара й Ікала доплили до середини Зелених Вод. Величезний крокодил, виставивши назовні похмуре око, сторожив ці місця.
Крокодил, о крокодил голубий,
Спиш ти? Не бачиш ти?
Дочка Вод прийшла.
Чому не розкриваються перед нею двері? Крокодил, що сторожив першу гряду коралів, дуже здивувався, почувши цей голос. Він підплив до скелі. Діва Вод і її рабиня піднялися до нього на спину й минули сім коралових гряд, які розступалися перед ними й відразу знову замикалися. І всі великі й маленькі крокодили з лускатими спинами дивилися, як вони пливуть, і радісно переговорювалися:
- Це правда? Діва Зелених Вод повернулася?
- Ну так,- сказав величезний самець,- це вона, я її впізнаю.
А Андріамбахуака все стояв на березі й гірко плакав:
Рафара, діва Вод,
Повернися, повернися, прошу тебе.
Твій чоловік у біді.
Твій син у нестатку.
Довго скаржився Андріамбахуака, поки не виплили з води два крокодили, що прожили на світі багато сотень років. Їх послали батьки Рафары, щоб привести його й хлопчика.
- Ми задихнемося у воді й умремо,- сказав Андріамбахуака.
Але крокодил побільше заспокоїв його:
- Не бійся. Поки ви з нами, нічого дурного не трапиться.
Вони поринули у воду й навіть не замочили одяг. Довго плили вони за крокодилами й раптом побачили зачарований замок. Із замка з'явилася Рафара й пішла їм назустріч. Вона говорила, і голос її лилася як пісня. За нею йшла довга низка рабинь; одягом їм служили тільки довгі волосся.
Щасливий король Вод і його дружина з радістю прийняли Андріамбахуаку й хлопчика. І жили вони всі разом довгі роки.
Я не стану розповідати, як добре їм жилося, але поголоска про неї буде розноситися по світлу довіку.