Одного чудового дня зустрілись якось курка й пацюк. Пацюк злякався такого великого птаха: він ніколи раніше не бачив курки.
- Курка, голубушка, - проговорив він тремтячим голосом, - давай заприсягнемо кров'ю, що ми друзі.
Добра курка із задоволенням погодилася; коли вони скріпили свію угоду кров’ю, вона сказала новому брату:
- Підемо разом клювати рис, мій хазяїн розсипав його на сонечку, щоб підсушити.
- Ох, сестро, я не можу шукати їжу вдень; прошу тебе, почекай, поки наступить ніч, тоді й підемо.
- Але адже я не нічний птах. Як же нам бути? Зрештою вони вирішили так: пацюк, в осторозі перед людьми, дочекається темряви й піде добувати їжу вночі, а курка відправиться на пошуки вдень, але навмисно розсипле зерна, щоб пацюк міг їх потім підібрати.
От чому курка, коли клює, розкидає зерна: це вона піклується про те, щоб пацюк, її брат по крові, міг вночі знайти й з'їсти те, що розсипано й пролите на землі.