Дибав собі якось собака лісом, тай зустрівся йому дужий та величезний вовк. Тай говорить псові:
— Я тебе з'їм! А собака йому:
— Не їж мене, прехороший, я тобі за це чоботи справлю! — О, ну то справ! От минуло кілька днів, приходить вовк до собаки, а собака й каже:
— Зараз будуть тобі чоботи, але гляди, щоб ти в них не ходив ні по росі, ні по воді! Та й повів вовка з собою і звелів йому влізти в густе болото. Вовк заліз і замастив собі ноги по коліна, а як вийшов, собака йому суворо наказав:
— Ось тобі й чоботи! Як не віриш, то придивись, що й господар такі самі носить. Та не забувай, що я тобі казав, ніколи не ходи ні по росі, ні по воді, бо других уже не справлю, а як забредеш у воду, то вода чоботи забере. Вовк послухався собаки. Лежить і нікуди й не показується з нори день, другий і третій, та ось таки схотілося йому їсти. Встав він і пішов шукати чогось підживитися. Побіг через ліс до річки, перебрів на той бік, дивиться на ноги — аж нема чобіт, змилися у воді. Прибігає він сердитий до собаки та й питає:
— Які це ти мені чоботи зробив?! Три дні минуло, та й по чоботях! Тепер я тебе з'їм! А собака йому:
— Я ж тобі казав, не ходи по росі, ні по воді, то цілі будуть чоботи. Чув ти, як я тебе попереджав: другий раз чобіт не справлю! Тепер як собі хочеш, нових чобіт не дістанеш, а не згоден, будемо судитися.
— Ну, то ходімо до суду,— каже вовк, та й пішли. Вовк узяв на допомогу ще ведмедя і дику свиню, а собака узяв кота й півня; от ідуть вони до суду. Попереду виступає вовк, за ним ведмідь з дикою свинею; всі троє так квапляться, що собака зі своїми відстав. А вовк і каже до ведмедя:
— Ти вилізеш на смереку! І до дикої свині:
— А ти зариєшся в купу листя і будеш сидіти там. Як підійдуть ті, то ми вже й без суду з ними поквитаємося. Собака нікого з нас не виглядить і не сподіватиметься лиха. Отут я й накинусь — ви спочатку тільки придивляйтесь! А як не подужаю, тоді ви повискакуєте мені на допомогу, схопимо його гуртом і розірвемо на шматочки! От собака собі йде, не знаючи, яка його чекає пастка, не відаючи, як вовк на його шкуру важить. Йдуть собі і його приятелі: попереду собака, за ним півень, а позаду кіт. Півень дріботить та все приказує:
— Так-так! Так-так! Ведмідь чує це на смереці й думає: все провалилося, якщо вороги кажуть «так-так!»—це вони вже готові на все. А кіт, що йшов позаду всіх, підняв хвоста вгору. Ведмідь помітив це та й бурчить до вовка:
— Ей, чуєш, буде нам лихо! Я бачив, як він підніс угору того списа. Переб'є він нас ним! А вовк ведмедеві одказує:
— І що тобі в голову лізе?! Ми з ним справимося, сили в нас вистачить на тих небораків. У всьому лісі не знайти звіра, дужчого за нас трьох! Мені самому вони втрьох на один мах! На те йому ведмідь:
— Авжеж! Я сам як згребу їх у свої лапи, то й писнути не встигнуть! Дика свиня нічого на те не казала, а тільки хвостом крутила в листі. Кіт помітив це, подумав, що то миша ворушиться, та як скочить, та хап зубами за хвоста! А дика свиня як схопиться: «Ой-йой-йой, рятуйте!»— вискочила з листя та в ноги! Кіт і собі перелякався, бо думав, що це якийсь собака, та й дав драла на смереку. І саме на ту, на якій сидів ведмідь. І той з переляку:
— Вже дику свиню проколов списом, тепер біжить до мене! Та швидше вгору по смереці, а кіт за ним. Вже й тікати ведмедеві нікуди, бо загнався на самий вершечок. Тут він з переляку як гепне на землю, та й прибився.
Кіт сидить на смереці, дика свиня чкурнула в ліс, а вовк залишився сам на сам проти собаки. Кинувся вовк на собаку, бо не знав, що його помічників спіткало. Та собака був великий і сильний, а вовк виголоднів, три дні нічого ж не їв, все гукав на допомогу, а допомога була, та загула. Скочив тоді собака на вовка, вчепилися вони один в одного, вовк слабосилий, а собака дужий, та й переміг собака вовка. Відтоді вовки з собаками в незлагоді живуть. Отаке-то зчинилось, що нікому й не снилось ані гадалось, тільки в казці сказалось.