В одного короля було три сини: два розумних, а третій дурень. І мав король у себе в саду таку яблуню, що родила золоті яблука, та тільки по троє на рік, кожному синові по одному. Коли це стали ті яблука пропадати, хтозна-де вони й дівались. От зібрався найстарший син стерегти своє яблуко; прийшов у сад і цілий вечір бігав круг яблуні, а перед північчю й задрімав. Уранці прокидається, а яблука нема. На другу ніч пішов у сад молодший син, коли й з ним те саме. Третього дня каже найменший син, той, що його за дурня мали: — Тепер я піду стерегти яблуню. Брати йому: — Як ми не встерегли, то ти й поготів. Яблуко знов пропаде. Та він узяв кожуха, пішов у сад, ліг під яблуню та й заснув. А десь так над північ прокинувся, виліз на дерево, обхопив руками яблуко й чекає. Опівночі чує—щось шумить, наче табун диких гусей летить, дивиться, аж то по небі пливе невиданий човен. Підплив до яблуні та й став, і вийшло з нього двоє, а в них на двох одне око. Перший і каже до другого: — Подай мені око! Той йому подає, а дурень, який сидів, ховаючись, простяг поміж гіллям руку та й забрав. Другий питається: — Ти взяв око? А перший йому: — А ти мені його дав? Давай-но, не жартуй! А той своє: — Я ж тобі дав! Чи, може, тут ще хтось є, та він забрав? Дурень і озивається: — Ага, голубчики, попалися! Не віддам я вам ока, поки не вернете мені всіх яблук, що переносили звідси. Віддав він око першому, а другого зоставив коло себе. Перший сів у човен, знявся вгору та й поплив, а через годину вже й привозить яблука. Висипав на землю, а човна мусив віддати дурневі як викуп. Довелось тим двом іти додому пішки. Рано побігли старші брати в сад подивитись, що там з меншим. Коли ось біжать назад до палацу та гукають ще здалеку королеві: — Ой тату, хтозна, що воно й таке! Він спить у якійсь такій колисці! От ідуть вони знову в сад із батьком, дивляться—аж дурень спить собі в тому човні, а коло нього лежать яблука. Тут він одразу прокинувся й віддав батькові яблука; собі зоставив тільки одне, що на яблуні встеріг. Через якийсь час проситься він у батька в далекі краї—побачити, що діється в світі. Батько й пустив його. Хлопець сів у човен, крутнув стерно, знявся вгору й полетів високо над лісами. Потім спустився трохи нижче, аж бачить—лежить на землі якийсь чоловік, товстий, як бочка, і де тільки вгледить калюжу, випиває з неї воду. Королевич спустився нижче й гукає: — Що ти там робиш? — Та де тільки є якась калюжа, там і випиваю воду,така в мене спрага. Вже випив я триста бочок пива, а все хочу пити. — Чи не поїдеш зі мною? — Чому б ні? — То сідай до мене в човен! Той сів, і рушили далі. їдуть, їдуть, аж дивляться, лежить на землі якийсь чоловік і, де побачить хоч би кісточку, зараз і з'їсть. Вони його питають: — Що ти робиш? — Та їм, що тільки трапиться, бо дуже я голодний. Хоч з'їв уже триста ситих волів, а все хочу їсти... — А ти не хочеш поїхати з нами? — Чому б ні? — То сідай у човен! Чоловік сів, і вони рушили далі. їдуть, їдуть, аж бачать, лежить якийсь чоловік, припавши до землі вухом. Вони й питають його: — Що ти робиш? — Лічу, скільки трави за день виросло, хазяїнові треба. — І ти ото чуєш, як трава росте? — А чую, бо як трава вилазить, земля потріскує. — Чи не поїдеш ти з нами? — А чого ж? — То сідай у човен! Чоловік сів, і поїхали вони далі. їдуть, їдуть, аж бачать—стоять двоє чоловіків. Один саме націлився в яструба,— а летів яструб високо над лісом,— вистрелив і влучив. А другий як побіг—одна нога там, а друга вже й тут, ось і приніс птаха. Королевич і цих посадив до себе в човен, їдуть вони собі, їдуть, доїхали до високої гори. А там гримить, блискає, над землею хмара куряви встає. Королевич глянув униз, коли бачить—двоє чоловіків стоять на горі й розмахують руками. От він їм гукає: — Що ви робите? — Повітря мішаємо, щоб була буря з громами і курява. бо надокучила нам літня ясна днина. — Чи не хочете поїхати зі мною? — Чому б ні? — То сідайте в човен! Забрав і їх, та й полетіли далі. Буря й ущухла. От летять вони, летять, аж прилітають над якесь велике місто. Спустились на землю й зайшли до заїжджого двору. Королевич покинув там своїх товаришів, а сам пішов до корчми. От приходить та й питає корчмаря, чому це скрізь у вікнах зелені вінки, а на вежах вивішено корогви. Корчмар і каже йому: — Дочка нашого короля сьогодні буде вибирати собі нареченого. Як стане вона по обіді у вікні, тоді княжичі й королевичі, що зі всіх країв наїхали, пройдуть під тим вікном, і на кого вона кине свій вінок, той стане її чоловіком. — А чи й мені можна піти туди подивитись? — Звісно, можна. От вибрався королевич до замку, став оддалік під мурами та й дивиться. Як наїхало туди панів, повиходили з карет та й ідуть один за одним під вікно. Пройшли раз—на жодного не кинула королівна вінка. Пройшли вдруге—знов те саме. Тоді король наказав їм, щоб пройшли ще й третій раз — і за цим разом королівна вінка не кинула. Тоді підійшов до неї батько та й питає, чом вона все ще тримає вінок у руках. А королівна йому на те: — Бо ще не всі пройшли! Он під мурами ще хтось стоїть. Тут підбігли до нашого королевича і стали його вмовляти, щоб пішов з іншими під вікно. А він каже, що на ньому одяг драний і чоботи діряві, бо вже хтозна-відколи з дому виїхав. Та вони не одступалися, і мусив він згодитись. От пішли вже вчетверте, а він позаду всіх. Порівнявся з вікном, а королівна й кинула на нього свій вінок,— вибрала його своїм чоловіком і заразом королем. А ті всі, хто приїхав свататись, дуже заздрили королевичу,—де ж пак, якийсь нікому не відомий чужоземець та щоб королем був. Стали вони йому казати, щоб за день і ніч приніс від свого батька свідчення, хто він такий і звідки. А королевич тільки запитав, чи може він замість себе кого іншого послати. — Та можеш,— кажуть йому. Він тоді повернувся до заїзду і покликав того, що по яструба вбитого бігав. — Чи вернешся за день і ніч?— питає його королевич. — А що це для мене—вернутися? Та як рвонув, то ще й п'яти хвилин не минуло, а його вже й не видно. І не оглянувсь, як прибіг на місце, узяв свідчення—й назад: та ще йому було дуже зарані, то ліг під грушею та й заснув. А королевич жде не діждеться, дивиться—залишилось тільки чверть години, а того—ні слуху ні духу. Тоді той, що слухав, як росте трава, ліг додолу, приклав вухо до землі та: — О, чую його, хропе під грушею за п'ятнадцять миль звідсіля! Аж тут стрілець озвався: — Чекайте, ось я зараз стрельну йому в ґудзик на чоботі, то він і прокинеться. Та й вистрелив. Бігун схопився, бачить, що вже пізно,і як наліг на ноги, то за п'ять хвилин до строку був уже в палаці й віддав свідчення. Ну добре. Але тепер панство каже: — Після такого бігу треба б чогось напитися. Як вип'єш триста бочок пива, то будеш королем. — А може це хтось інший зробити за мене?—спитав королевич. — Може. Пішов тоді королевич до свого човна, покликав того, що випивав з калюж воду, розказав йому все й питає: — Вип'єш? — А що це для мене, вип'ю! Звезли триста бочок пива на велике, рівне поле, поставили солдатів на варту, щоб ніхто не зміг йому допомогти, впустили того чоловіка та й покинули його там на ніч. На другий день рано приходять, дивляться, аж бочки всі порожні, і той піну з склянок висмоктує. Вони й кажуть королевичу: — Ти виграв. Але ще мусиш з'їсти триста волів, а тоді вже будеш королем. От пішов королевич до свого човна, покликав того ненаситця та й привів його з собою. Знову вивели на поле триста волів, поставили варту, а на другий день рано приходять, аж він уже тільки кістки обсмоктує. Дуже панство розгнівилось, вже не знає, що б його ще тут вигадати. Подались тоді вони додому, зібрав кожен своє військо та й пішли війною на те королівство. Батько королівни в страху прийшов до зятя й каже: — Що ж тут робити, мій сину? Наше місто кругом оточили вороги, а в мене війська небагато. Порадь, що діяти? — Не журіться, батьку! Пішов він знов до свого човна, покликав тих двох, що зустрів наприкінці, та й каже: — Любі мої побратими, лихо насувається. Все місто оточили вороги. Допоможіть! Візьміть човен, підніміться в небо й зробіть над тим військом превелику бурю з блискавками й громом. Сіли ті обидва в човен і знялись над містом аж під хмари. Там як взялись вимахувати руками! Зірвалася страшенна буря, загуркотіло й заблискало, вдарили громи, знялася така курява, що світа білого не стало видно. Військо перелякалося, в солдатів волосся на голові наїжилося від страху, кинули вони стріляти — і щодуху подались додому. Після того женихи мусили дати спокій королевичу. А ті добрі помічники, яких він привіз своїм човном, прийшли до нього й сказали так: — Більше тобі нас не буде треба, то ми собі підемо. Королевич хотів віддячити їм і дати багато грошей, але вони не схотіли брати. Тоді подякував він їм дуже щиро та й розпрощався з ними, а сам став королем. А було це край світу, край глибокого плоту, там, де річка висока, край топкого потоку. Там ходив я, гуляв, небилиці збирав. Скоро буду там знов я. А хто слухав, тому на здоров'я!