Жили собі двоє сусідів, одного звали Куколка, а другого Куколочка. Куколка був дуже багатий, а Куколочка дуже бідний. Жила в нього на печі Біда, на сову схожа, і що тільки чоловік заробить, вона з'їсть або віднесе багачеві. Розгнівався Куколочка,— бо так Біда все в нього повиносила, що не було в хаті й окрайця хліба,— забрав жінку, фуганок, шматок дошки й подався до лісу. Біда як побачила таке, та ну гукати їм услід: — Агов, а куди це ви? — А, буде з нас біди, йдемо до лісу. Біда засміялася та й каже, що вона швидше за них там буде. Доходять до річки, перекинули через неї дошку, перейшли через воду, а дошку прийняли, коли оглянулись— аж Біда біжить за ними й несе на плечах колоду. Добігла до берега, перекинула колоду через річку, перейшла по ній на той бік—і вже вона біля них у лісі. Бачить Біда, теше Куколочка дерев'яні клинці. Вона й питається: — А нащо ти клинці робиш? Куколочка й каже: — Бачиш оту спорохнявілу ялину? Сховаюся від тебе в дуплі, а дірку заб'ю клинцями, бо мені обридло з тобою жити. А Біда сміється: — Ха-ха, та я ж перша в ту ялину вскочу і там тебе чекатиму. І враз опинилася в дуплі. Куколочка щодуху вхопив дошку, заклав отвір і забив клинцями. Тоді вернувся з жінкою додому, а Біду в дуплі покинув. І вже по дорозі їм поталанило — знайшли мішок з грішми і відтоді мали всього в достатку. Та Куколочка час од часу навідувався до лісу, огляне дупло й заб'є глибше клинці, щоб Біда не вийшла. Підгледів це Куколка, подумав, що сусід у тій ялині скарб ховає. Пішов, вибив клини. Біда вискочила з дупла та й переселилась назавжди до Куколки. Тепер Куколочка був багатий, а Куколка зубожів.