Коли наступають теплі дні і папороть темніє під літнім сонцем, горці-фермери, по стародавньому звичаю, ведуть стада в гори, на літні пасовища. Там вони відмикають двері своїх літніх хатин і живуть в них, поки не прийде пора повертатися додому.

Багато років тому жіл-бил один фермер на ім'я Доналд Мак-грегор. Його летник стояв в глухому місці, на схилі гори, біля підніжжя якої лежало велике озеро. Хатина у Доналда Мак-грегора була маленька, біла, і навколо неї тягнулася поросль вересу, а внизу, під горою, росла пишна трава. Там було багате пасовище для худоби. Проте люди не заздрили Мак-грегору. Більш того, вони із засудженням похитували головами і говорили йому, що марно він побудував собі хатину в такому місці. А вечорами, коли вже темніло, жодна людина не наважувалася навіть ступити на стежинку, що до неї вела. Адже всі знали, що в глибинах великого озера мешкає страшне чудисько - Водяний Кінь - і воно нишпорить по навколишніх горах. Ніхто не знав, яке воно, це чудисько. Ті, кому траплялося побачити, як страховище піднімається з темних вод озера, померли від страху і нічого не змогли розповісти про нього. Коли ж чудисько нишпорило по горах, воно набувало різного вигляду і було то у образі старої баби, то у вигляді чорного ворона, а то у вигляді лисиці з хитрими очима. А в своєму справжньому вигляді воно з'являлося, тільки коли підкрадалося до здобичі.

Ходили чутки, що Водяний Кінь величезний і чорний, що на жахливій його голові стирчать два гострі сатанинські роги, а коли він мчиться по вересу, його не наздожене і вітер.

Багато ходило розповідей про це страховище, і щороку воно позбавляло життя нові жертви. Але, наперекір всьому, Доналд Мак-грегор не слухав сусідів, коли вони говорили, що небезпечно жити так близько від озера. Йому радили перенести його літнє житло на інший берег того струмка, що протікав неподалеку. Адже відомо було, що Водяний Кінь не може переступити через текучу воду, а значить, йому недоступна вся місцевість за струмком. Але на всі домовленості Доналд Мак-грегор відповідав, що хоче пасти свою худобу на самому кращому пасовищі, а саме якраз на березі озера.

- Що до Водяного Коня, - говорив він, - те я повірю в нього не раніше, ніж зустрінуся з ним.

Коли ж йому нагадували про нещасливі жертви чудиська, він заперечував:

- Якщо ці люди пропали без вісті, значить, вони дуже загостювалися у сусідів. Поверталися додому напідпитку, спіткнулися де-небудь в темноті, і згинули в проваллі.

Але врешті-решт довелося йому визнати, що він був не правий.

У Доналда Мак-грегора була дочка Морег, і батько ніжно любив її. Щороку вона йшла разом з ним на літні пасовища і всі довгі світлі дні просиджувала за прядивом. Коли ж наступали сутінки і лілові тіні на вересі згущувалися, дівчина спускалася на берег озера і скликала своє стадо. Вона босоніж бігла з гори, умовляючи себе, що боятися нічого, - адже батько не раз говорив їй, що нічого страшного тут не немає. І жавжді додому вона завжди поверталася благополучно. А вдень всі її страхи пропадали.

Одного разу ясним ранком, коли Морег безтурботно вертіла колесо своєї прядки, перед нею раптом виникло щось темне і затулило від неї сонце. Дівчина обірвала пісню і скрикнула.

- Я не хотів тебе лякати! - почувся ласкавий голос.

Морег підняла очі і побачила, що перед нею стоїть молодий хлопець, високий, статний. Але він здавався якимсь дивним. Волосся і одяг у нього були темні і такі мокрі, що з них вода капала.

- Як це тобі вдалось вимокнути? - запитала його Морег привітавшись. - Адже на небі - ні хмарки!

- Та ось йшов я по берегу одного озерця, високо в горах, - недовго думаючи, відповів той- посковзнувся і впав у воду. Нічого, на сонечку я скоро обсохну.

Він сів на землю у ніг Морег і почав базікати з нею, та так весело, що вона навіть перестала прясти. Проте, було в нім щось дивне, і Морег це відчувала, але прагнула про це не думати.

Але сонце осяяло голову молодої людини, і він запустив руки в свої мокрі кучері.

- Поклади голову до мене на коліна, - сказала Морег, - я пригладжу тобі волосся.

Хлопець поклав голову на коліна Морег, і вона почала обережно розчісувати гребінкою його темні кучері. Але раптом завмерла в жаху. Вона побачила, що між зубів гребінки застрягли тонкі зелені водорості і намул. Вони були їй добре знайомі - такі самі водорості заплутувалися в мережах її батька, коли він ловив рибу у великому озері під горою. І ось тепер вони опинилися у волоссі незнайомця.

"Хіба він людина? - подумала Морег. - Ні, це страшний Водяний Кінь. Вийшов з підводного лігва і прикинувся молодим красенем, щоб зачарувати і погубити мене".
І Морег із страшним криком зіштовхнула з колін схопилася і кинулася бігти. Не пам'ятаючи себе, вона бігла вниз по крутому схилу, а за нею, гналася величезна тінь. І тінь ця була темніша за найглибші води великого озера.

Але Морег пощастило більше за інші жертви Водяного Коня. Йому не вдалося наздогнати дівчину - вона встигла добігти до струмочка, що дзюрчав поблизу озера. І як тільки перестрибнула через текучу воду, небезпека минула.

З тих пір жодна людина не переступала порогу білої хатини, що стояла на гірському схилі, над чаклунським озером. Не заходив в неї і сам господар - Доналд Мак-грегор. Він так налякався, коли дочка його трохи не загинула, що з того дня вже не висміював розповіді про Водяного Коня.