Жив на світі старий, такий бідний, що не було у нього навіть хліба, - нічим нагодувати єдиного сина. І одного разу бідняк сказав синові:
- Йди, синок, шукати собі щастя по світу. Ступай в яку хочеш сторону! Тільки пам'ятай мою раду: перше, що попадеться тобі на дорозі підніми і збережи.
На тому і розпрощалися. Батько залишився удома, а син з торбинкою за плечима пішов по запорошеній дорозі в далекі краї.
Йде він і раптом бачить: лежить на дорозі горошина. Тут він пригадав батьківський наказ, підібрав горошину і поклав в торбинку. Йде далі і бачить – друга горошина. Підібрав її і сунув в торбинку. До вечора попалася йому третя горошина. Він і третю горошину підібрав і заховав.
Пізно увечері підійшов він до великого замку і просився переночувати.
- На одну ніч, вже так і бути, прийму, – говорить дружина господаря замку оглядаючи з голови до ніг красивого хлопця. Сподобався він їй, а ще більше -дочці, що стояла поряд з матір'ю.
- Не сильно-то наш гість схожий на бідняка, – говорить за вечерею господиня своєму чоловікові. – Здається мені, що хоче він одружитися на нашій дочці, ось і прикинувся бідняком, щоб трохи краще придивитися до нас. Не погано було б випробувати його.
І господиня наказала слузі постелити гостю жорстке ліжко, а самому залізти під ліжко і всю ніч бути напоготові.
- Якщо він і справді бідняк, то спатиме як убитий, а якщо знатного роду, то всю ніч проворочаєтся, – пояснила вона свою хитрість чоловікові.
Приготували хлопцю ліжко, як веліло. Роздягся він і ліг. А торбинку (все своє надбання) поклав під голову від гріха подалі. Торбинка була не туго зав'язана, і три горошини викотилися з неї і потрапили йому під спину. Почав він їх шукати і знову засовувати в торбинку. Сунутиме одну, а інша вже котиться назад. Ловить другу, а третя вже тут як тут – під спиною. Так і промучував він з ними всю ніч, навіть око не стулило.
Вранці господиня в нетерпінні питає слугу:
- Ну як він спав?
- Всю ніч ворочався, мене навіть страх узяв, як би ліжко не провалилася.
- Ага! Те-то мені відразу здалося, що він зовсім не бідняк, - зраділа господиня і побігла скоріше повідомити радісну звістку чоловікові і дочці. Всі троє змовилися затримати гостя ще на день. А щоб остаточно переконатися в тому, що він переодягнута вельможа, вирішили ще раз випробувати його – постелити йому м'яке і зручне ліжко.
Всі були з хлопцем такі ласкаві, що він погодився провести в замку ще один день. Після хорошої вечері відвели його в саму кращу кімнату, багато і красиво прибрану.
“Еге, та мені тут що ни день, то краще, – подумав бідняк. – Відразу видно, що потрапив не абикуди, а в хороший і поважний будинок. Ні вже тепер не стану класти торбинку під голову і всю ніч ловити горошини, як вчора. Висплюсь-ка я гарненько”. Повісив він торбинку на цвях, роздягся ліг і солодко заснув.
- Ну як він спав? – на ранок питає господиня слугу: той знову вартував під ліжком.
- Всю ніч міцно спав.
- Так я і знала, він не бідняк! – вигукнула обрадувана господиня. – Він щонайменше знатний пан, якщо не король, – і побігла повідомити приємну новину чоловікові і дочці.
Після сніданку став гість дякувати графові за ласку, за хліб-сіль, а господар і питає:
- Куди шлях тримаєш, люб'язний?
- Йду світ за очі.
- Ну, раз так, то ми тебе не відпустимо. У мене, чи знаєш, є дочка одних років з тобою. Ти її бачив, і сподіваюся, вона тобі сподобалася. Якщо хочеш, я хоч сьогодні віддам її за тебе. А там живите як знаєте.
Сторопів бідняк від такого несподіваного сватання, але швидко прийшов в себе і погодився.
Того ж дня і повінчались. Бенкетували на весіллі сорок днів і сорок ночей. Всі від душі веселилися. Бідняк-жених від великого щастя зовсім і думати забув про те, що його чекає попереду.
На сорок перший день покликала господиня зятя і говорить йому:
- Ну, синок! Свято кінчилося, пора тобі показати дружині свій замок. Завтра ж і відправляйтеся в дорогу.
Трохи не скрикнув бідний молодожон і хотів було, як на духу, признатися, що немає у його батька ніякого замку, а тільки кособокий будиночок, та вчасно схопився і погодився відвезти дружину в свій замок.
Радощі як не бувало, на обличчі у хлопця смуток та турбота.
- Бачу, як важко тобі нас покидати! – ласкаво промовила господиня. - Не турбуйся, коханий мій зять! Адже ми скоро побачимося. Побудьте там небагато, та і повертайтеся до нас.
На інший день поклали у велику карету три мішки вівса для коней і мішок грошей; сіли в карету молодих і двоє слуг і поїхали в замок чоловіка.
Сумна була молода пані, а чоловік її – ще сумніший. Така його узяла журба, що не міг він вимовити ні слова. Дивлячись на нього, засумувала і дружина, хоч і задоволена була, що у нього добре серце. Слуги ж думали: “Сумує молода від розлуки з рідними”. А нареченому не давала спокою дума про те, що стане він робити, коли під'їдуть вони до того, що покосився батьківського будиночку.
Надвечір в'їхала карета з подорожніми в дрімучий ліс. Молода питає свого чоловіка, що зажурився, чи далеко ще до його замку.
- Далеко, дуже далеко! – відповідає він. – Встигнеш ще гарненько виспатися, поки доїдемо.
Дружина задрімала, а чоловік виплигнув з карети – і прямо в гущавину лісову. “Вже краще померти, чим відкрити їй правду”, – думав він. Але ледве зробив він декілька кроків, як назустріч ньому білий як лунь старий і питає:

- Куди ти, синок, в таку темну ніч?
- Хочу з собою порішити, – відповів бідняк і розповів, яка дивовижна історія з ним трапилась.
- От чому ти так засмутився! Сідай в карету і їдь з своєю дружиною далі. Скоро ви під'їдете до мого замку. Я повернуся через рік. А поки будь там господарем. Тільки пам'ятай: коли я повернуся та стану до замку підходити, стіни затремтять. Ви з дружиною відразу ж біжіть геть. А трохи забаритеся, проб'є ваша остання година!
Молодий чоловік від душі подякував старикові і повернувся до карети, яка чекала його на дорозі. А там дружина вже прокинулася і з тривогою думала, що чоловік її покинув.
- Мені здалося, що ми збилися з шляху, і я ходив шукати дорогу, - заспокоїв він дружину. – Тепер я бачу, що ми на вірній дорозі і до мого замку вже рукою подати.
Незабаром під'їхали вони до великого, яскраво освітленого замку. Біля воріт стояв натовп виряджених слуг. Низькими уклонами та добрими побажаннями зустрічали вони своїх нових панів.
- Про, та твій замок куди красивіше за наш! – вигукнула молода і в душі пораділа, що послухалася свою пронозу мати і вийшла заміж за бідного з виду незнайомця.
Непомітно проносилися тижні і місяці. Щасливо, безтурботно жилося в замку. Ось і рік підійшов до кінця. І раптом замокнув так сильно закачався і затремтів, що здавалося, ось-ось він звалиться. Тільки тепер згадалося біднякові наказ старого. Хотів він бігти, та дружина, як на гріх, кудись запропастилася. Забігав, заметушився він по замку – з кімнати в кімнату, з підвалу в комору, з комори на горище, потім знову в підвал, – ніде дружини, як крізь землю провалилася! А в підвалі копошиться якась мерзенна стара. Очища страшні, і все дивиться на нього, але йому і діла немає до її настирливих поглядів – дуже вже він турбувався за свою дружину.
- Чи не знаєш, матінка, де моя дружина? – ввічливо запитав він стару. - Весь замок обшукав, немає її, як у воду канула. Адже чекає її смерть неминуща, якщо не покине замок до приходу господаря.
- Не турбуйся, синок, – відповідає стара. – Ступай до куховарки і вели їй узяти на млині сім разів просіяну муку. А з тієї муки хай сім разів замісить тісто і сім разів пропече хліб. Той хліб хай покладе перед ворітьми замку, інше – не твоя турбота!
“Двічі мені посміхалося щастя, може, і в третій посміхнеться”, - подумав бідняк і, заспокоївшись, пішов до куховарки і велів їй все зробити так, як навчила стара.
Не встиг він договорити, як замок знову затрясся, та так сильно, що стіни затріщали.
“Замок сто разів встигне звалитися, поки випечеться цей хліб, – подумав бідняк-господар. – Ну, та будь що буде, краще померти, ніж засмутити дружину і виставити її на сміховиську, краще їй не знати, що вийшла вона за жебрака”.

Тим часом куховарка випекла хліб і поклала його перед ворітьми, як їй веліли. І саме вчасно. До замку вже наближався величезний семиглавий змій, з кожної пасти стирчало у нього по сім язиків. Ну і страшний же він був!
- У моєму замку смердить чолов'ягою! – заревів змій ще здалека.
Зі всіх його семи пащ полум'я пашить завдовжки в сім сажнів. А потім обернувся змій до воріт і крикнув:
- Ей, залізні ворота замку мого! Ви що не відчиняєтеся? Або пана свого не дізналися?
І тут заговорив сім разів пропечений хліб:
- Змій! Даремно час витрачаєш. Колі хочеш в замок увійти – дай себе сім разів посіяти, сім разів стиснути, сім разів змолотити, сім разів замісити і сім разів випекти. А не те краще йди!
Розлючений змій від такої зухвалості. Навалився він на ворота зі всіх сил, але ворота не відчинилися. Змій знову навалився на них, і з ще більшою силою. Але ворота не піддалися. Навалився змій утретє, та так, що сам перед своїм же замком і розлетівся на дрібні шматочки.
Так і залишився бідняк в змієвому замку з своєю красунею дружиною. Живуть вони щасливо і до цього дня, якщо ще не померли.