Мешкав в одному селищі хлопець. Всього добра у нього було – стара корова та жалюгідна хатина. Бідний був хлопець, але кмітливий, будь-яку роботу виконував вправно і спритно. Тому селяни прозвали його Ченсель, що означає “світлий розум”. Трапилось так, що і володаря тієї країни звали Ченсель.
Якось раз один із слуг володаря сказав:
О, великий володарю! Серед твоїх підлеглих є один чоловік, теж на ім'я Ченсель. Не сподобалось це самолюбивому володарю, і він наказав негайно привести бідняка до палацу.
– Чи правда, що тебе звуть Ченсель? – погордо спитав його володар.
– Люди мені дали таке прізвисько,– спокійно відповів бідняк, нічого не підозрюючи.
– Ну, якщо тебе звуть Ченсель, то ти маєш бути дуже розумним, інакше, розсуди сам, навіщо тобі носити таке ім'я? – роздратовано спитав володар. Потім, указавши на великий шматок бірюзи, що прикрашав його груди, продовжував:
– Якщо ти на протязі трьох днів зможеш заволодіти цією бірюзою, то, виходить, по праву звешся Ченселем, і я віддам тобі половину моїх скарбів. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то я заберу в скарбницю твоє жалюгідне майно, а тобі накажу виколоти очі. З цими словами володар відпустив Ченселя, а сам наказав збільшити чисельність охоронців і жодну людину не пропускати до палацу.
Двері до внутрішніх покоїв володаря охороняли чотири чаклуни із дзвінкими барабанами. Біля великих вогнищ на кухні постійно не спали два куховара, а дві служниці цілодобово підтримували вогонь в маленьких печах, де заварювали чай. У внутрішніх кімнатах товпились вірні придворні, а дорогоцінна бірюза висіла на шиї володаря. Більше за око оберігав володар свою бірюзу. І не дивно: адже не проста була та бірюза, а чарівна. Поки вона була цілою, володар міг не страхатися смерті.
Перша доба пройшла спокійно. Нічого не трапилось і другої доби. Увесь цей час охоронці і вартові не спали. Вони так потомилися, що третьої доби у всіх почали злипатися очі. Тим часом Ченсель обміняв свою корівку на діжку солодкого міцного вина і жіночий одяг. Він виждав дві доби, а третьої переодягся в жіночий одяг, вбрав волосся як жінка, закинув на плече діжку вина і пішов вночі до воріт палацу. Ніч видалася холодною. Чотири вершники-вартові, що охороняли ворота, замерзли так, що аж кістки ломило. Їх морило до сну, і вони мріяли про ковток вина, аби зігрітися. Побачивши Ченселя, переодягненого жінкою, вартові вигукнули:
– Ти куди йдеш, жінко? Чи немає у тебе вина на продаж? Чи не знаєш ти, що там Ченсель робить? Ледве стримуючись від сміху, Ченсель відповів їм жіночим голосом:
– Не знаю я ніякого Ченселя, а от винця, якщо хочете, можу продати. Та швидше, бо на мене чекають інші покупці! Випивши кілька кварт міцного вина, втомлені вартові швидко сп'яніли і попадали на землю. Ченсель посадив їх верхи на гребні огорожі, що оточувала палац, прив'язав коней далі від того місця, а сам пройшов до палацу. Біля дверей, що вели до внутрішніх покоїв, міцно спали чотири чаклуна, і Ченсель, проходячи повз них, надрізав шкіру на їхніх барабанах. Уморив сон також куховарів і служниць, що заварювали чай. Ченсель наскладав річкових камінців в рукава куховарських курток і зав'язав їх, а служницям надягнув на голови по жмуту соломи.
Увійшовши до опочивальні володаря, Ченсель побачив слуг, що спали міцним сном. Він зв'язав докупи їхні коси (адже в Тибеті багато-хто з чоловіків заплітає волосся в коси) і підійшов до ліжка, де солодко похропував сам володар. Ченсель обережно зняв з його шиї дорогоцінну бірюзу і вийшов з опочивальні. “Треба всім дати знати, що я був тут,”– подумав він і голосно вигукнув: – Я – Ченсель! Я оволодів бірюзою володаря! – І з цими словами він кинувся тікати. Почувши цей вигук, володар від страху скочив з ліжка. Схопившись за груди, він виявив пропажу бірюзи і заголосив:
– Дорогоцінну бірюзу вкрали! Вкрали дорогоцінну бірюзу! Хапай злодія! Ці крики збудили від міцного сну придворних, і вони хотіли кинутися на допомогу своєму володарю. Та зась: адже Ченсель їхні коси позв'язував докупи. Тупцюють слуги на одному місці і лише голосять: – Не тримай мене! Відпусти мене! А тим часом Ченселя і слід пропав. Гам збудив служниць, вони кинулись до пічок вогонь роздувати, тут солома на їхніх головах і спалахнула. Куховари скочили, бачать, у дівчат на голові солома горить, замахали рукавами, аби вогонь потушити, а в рукавах у них камінчики були – тільки шишок та синців служницям наставили. Тут така метушня піднялася! Ченсель же скористався цим і пробіг крізь кухню. Чаклуни, бачачи, що Ченсель тікає, вдарили в барабани. Але надрізана шкіра на барабанах тріснула, і звуку не вийшло. Шум та метушня в палаці збудили вартових біля зовнішніх воріт. Ті з криками почали підганяти “коней” – ані з місця. Адже сиділи вони на стіні! А Ченсель тим часом скочив на коня і стрілою помчав геть від палацу. Наступного дня Ченсель з дорогоцінною бірюзою прийшов до палацу володаря. – Я виконав ваше веління,– кланяючись, сказав він.– Коли ви дасте мені обіцяне?
Гордий володар був розлючений від сорому і гніву. Ще б пак, він не тільки пошився в дурні, але ще мусив за договором віддати половину своїх скарбів. “Як це могло трапитись,– міркував володар,– що селянський хлопець виявився хитрішим від мене? Треба жорстоко покарати його.” Гнівно поглянув він на бідняка і голосно промовив: – Дійсно, тобі пощастило вкрасти дорогоцінну бірюзу, але яке ти мав право зробити в моєму палаці такий переполох? За це тобі негайно відрубають голову!
– Так забери свою бірюзу назад! – вигукнув Ченсель, і з силою кинув її долу. Вщент розлетілася дорогоцінна бірюза, і тієї ж миті володар мертвим впав з трону. Заметушились, забігали навколо придворні, а Ченсель вийшов з палацу і пішов собі щастя шукати.