Давним-давно в далекій країні жив царевич. Хоча він і любив попустувати, але серце мав добре. Одного разу він стріляв у птахів камінням з вікна верхнього поверху палацу і раптом побачив стареньку бабцю, що шкандибала повз берег ріки з глеком води за спиною. В царевича наче біс вселився. Він узяв рогатку, націлився в глек і вистрілив. Через пробиту каменем дірку вся вода вибігла на землю.
Старенька розсердилася і засмутилася через свою втрату. Вона вже була готова виказати всі прокльони, що найшли їй на язик, коли підняла голову і побачила, хто її образив і прикусила язика. Глибоко скривджена, але вимушена мовчати, вона сіла на землю і тихенько розплакалася над своїм пробитим глеком. Побачивши результат своїх пустощів, юний царевич пожалкував, що так образив стару жінку. Він швидко спустився вниз до берега і, узявши щіпку, допоміг бабусі полагодити глечик. Потім збігав до річки, набрав повний глек води, допоміг підняти його на спину, після чого провів стару жінку додому.
Так смуток бабусі обернувся на радість. Старенька поглянула на царевича і її обличчя засяяло посмішкою. Тихо прошепотіла вона молитви, бажаючи юнакові щастя.
Мій юний пане, у тебе добре серце,– мовила старенька.– Я маю надію, що ти оженишся на Дролмакід. Царевич ніколи раніше не чув про Дролмакід. В ньому пробудилась зацікавленість, і він спитав:
– Бабуньо, а хто така Дролмакід? Чи вродлива вона? І де вона мешкає?
– Дролмакід – прегарна фея, що мешкає далеко звідси,– відповідала старенька. Почувши це, принц вирішив, що б там не сталося, відшукати красуню і оженитися на ній. Він засипав стару жінку питаннями про те, як знайти фею. Побачивши його рішучість, старенька сказала:
– Місце, де мешкає Дролмакід, знаходиться далеко звідси. На найбистрішому з коней ти зможеш проїхати цей шлях за десять днів і десять ночей. Опівдні десятого дня ти досягнеш густого помаранчевого гаю. Посеред нього росте високе, вкрите листям помаранчеве дерево. Це – будинок Дролмакід. Залізь на дерево. Там ти знайдеш апельсин, розміром з яйце. Зірви його, сховай на грудях і тікай геть так швидко, як тільки зможеш. Але пам'ятай: ти не повинен розкривати апельсин і заглядати всередину, інакше Дролмакід вилетить.
Царевич знову і знову дякував бабусі. Але коли він вже зібрався іти, стара жінка покликала його:
– Перед тим, як вирушити в путь ти повинен запитати оракула і обрати щасливий день, інакше ти потрапиш в бурю або зустрінеш ще яку-небудь біду. Повернувшись до палацу, юнак не міг більше стримувати себе. Він вирішив, не затримуючись, вирушити на пошуки, навіть не порадившись з батьком, оскільки побоювався, що той не дозволить йому їхати. На одинці він метушився в кімнаті, як мурашка на розпеченій сковороді. Тим часом зайшло сонце, і всі в палаці пішли спати. Царевич занадто поспішав, щоб згадати про те, що йому слід звернутися до оракула. Зайшовши до стайні, він вибрав білого коня і, скочивши на нього, помчав в місячну ніч по дорозі, яку вказала йому бабуся.
Вдень і вночі мчав кінь через засніжені гори і льодовики, через річки і долини. Ранком десятого дня на обрії виник безкрайній зелений ліс. Царевич натягнув поводи і повільно заглибився в гай. Посередині росло високе, вкрите листям помаранчеве дерево, все усипане золотими плодами. Наче володар, воно здіймалося над околицею.
– От, напевно, те саме дерево! – подумав царевич. Він під'їхав ближче і зупинився. Потім заліз на дерево і розпочав свій пошук. Раптом крізь густе листя блиснуло світло. Царевич виліз вище і, звичайно ж, знайшов апельсин розміром з яйце, випромінюючий золоті промінці. Він швидко зірвав його і сховав за пазуху. Тільки-но апельсин було зірвано, почався смерч, що підійняв гору пилу і каміння в повітря. Дерево затремтіло, земля захвилювалась. Гірко пожалкував царевич про те, що не послухався поради бабусі: поспішаючи вирушив в путь, не запитавши оракула.
Він міцно пригорнув до себе апельсин і став чекати, доки скінчиться буря. Але зненацька вітер подув сильніше, зірвав царевича з дерева і так гупнув на землю, що юнак знепритомнів. Руки його, однак, так, як і раніше, міцно притулялись до грудей. Отямившись, він не знав, скільки часу пролежав без руху. Вітер стих, і білий кінь мирно випасався поблизу. Юнак помацав апельсин за пазухою, що лежав там в цілості й недоторканості. Не маючи терпіння більше чекати, царевич піднявся на ноги, скочив на коня і хляснув його батогом по боках. Кінь стряхнув довгою гривою, присів і, як стріла, помчав геть з лісу.
На зворотному шляху юнак неодноразово запитував себе:
– Яка ж ця Дролмакід? Кілька разів він думав надірвати шкоринку і зазирнути всередину апельсину. Однак, пам'ятаючи пораду бабусі, стримував себе. День за днем мчав він, не відпочиваючи, і десятого дня побачив здалеку палац. – Нарешті я вдома,– подумав царевич. Не маючи сил більше стримуватись, він узяв апельсин і надірвав сяючу золотаву шкоринку. Все навколо осяялось золотим сяйвом, що випромінювала прегарна дівчина, яка сиділа всередині.
В ту ж мить знову налетів смерч. Царевич швидко притулив на місце надірвану шкоринку і сховав апельсин біля серця. Потім, тримаючи його рукою, погнав коня, вирвався з обійми смерчу і швидко домчав додому. Всі дні, коли царевич мандрував, цар і цариця непокоїлися за долю сина. Вони розіслали людей на пошуки у всі кінці країни. Крім того, вони попросили лам читати священні книги і підносити молитви, аби боги допомогли дізнатися, де знаходиться царевич. Але не було звісток ані від людей, ані від богів. Тому, коли юнак повернувся, батьки не могли від щастя навіть слова вимовити і лише дивилися на нього на всі очі. Потім, тримаючи сина за руки, вони засипали його питаннями. Побачивши, що його батьки не тримають зла за його вчинок, царевич осмілішав: розповів від початку до кінця все, що з ним трапилось. Потім він спитав у батьків дозволу оженитися на Дролмакід. Дізнавшись, що Дролмакід – фея, батьки з радістю погодились. Обрали день для весілля і почали шукати вродливу прислужницю для майбутньої невістки. Кожного дня з усіх кінців країни приходили до палацу випробувати щастя самі різні дівчата – стрункі й не дуже, товсті й тонкі, вродливі й потворні. Але, не дивлячись на довгі пошуки, вибір так і не було зроблено.
Дролмакід перевершувала всіх своєю вродою. В останній день прийшла дівчина, настільки схожа зовнішністю і поведінкою на Дролмакід, що здавалась її сестрою. Поглянувши на неї, царська сім'я відразу ж вирішила взяти дівчину в услужіння до Дролмакід. Хто ж міг знати, що ця красуня насправді відьма, сповнена злих задумів?
Після весілля царевич і Дролмакід дуже прив'язалися одне до одного і жили щасливо. Служка теж, здавалось, була задоволена. Одного дня молодята пішли в ліс. Царевич трошки втомився і, упокоївши голову на грудях жінки, заснув. З ними була служка-відьма. Побачивши юнака відпочиваючим, вона закусила губу, оскільки недобра думка закралась до неї в душу.
Дивлячись в очі Дролмакід, відьма сказала: – Всі говорять, що ти прекрасна, але я думаю, що я все ж таки вродливіша. Якщо не віриш, то, поки царевич відпочиває, ми можемо поглянути на наші відображення в озері. Тоді побачимо, хто з нас кращий. Оскільки Дролмакід вважала себе найпрекраснішою, вона, зрозуміло, не могла поступитися.
– Добре, давай поглянемо,– сказала вона, ніжно прийняла голову принца зі своїх грудей і, тримаючи відьму за руку, направилась до озера. У воді відобразились дві привабливі дівчини, схожі, як сестри-двойнята. Але все ж таки фея була трошки красивіша. Вона була більш витонченою і граціозною. Відьма теж помітила, що вона не рівня Дролмакід, але це її не зупинило. Вона сказала:
– Ти не вродливіша за мене. Вся справа в твоєму вбранні й прикрасах. Влітку ти одягаєшся в дорогі шовки, взимку у тебе вишуканий шерстяний одяг. Твої прикраси – перлини й дорогоцінне каміння. Мої ж речі дуже прості. Якщо ти не віриш, дозволь мені одягти твоє вбрання, і ти побачиш, що я вродливіша за тебе. Дролмакід, нічого не підозрюючи, обмінялася з відьмою одягом і прикрасами.
– Не має значення, що на мені вдягнено, я все одно вродливіша за всіх,– подумала вона. – От і дивись, хто з нас, врешті решт, привабливіший! – вигукнула відьма, вказуючи на два відображення в воді. Дролмакід так захопилася роздивлянням відображень, що нічого не помічала. Підкравшись ззаду, відьма обома руками скинула царівну в воду. Пролунав плеск, і на поверхню піднялись лише бульбашки. Дролмакід опустилася на дно озера. Відьма ж окинула місце урочистим поглядом і повернулась туди, де відпочивав царевич. Вона прилаштувала його голову на своїх грудях так, як раніше робила Дролмакід. Через деякий час царевич прокинувся, відкрив очі і сказав:
– Ой, здається, я заснув на твоїх грудях. Імітуючи голос Дролмакід, відьма відповіла: – Мій володарю, ти відпочивав зовсім не довго, а тепер краще ходімо додому. Царевич помітив відсутність другої дівчини і знайшов це дивним, бо за звичай вона завжди була поруч із Дролмакід.
– А де служниця? – спитав він у відьми. – Я давно відправила її додому,– відповіла та. Тут царевич зрозумів, що в поведінці його жінки щось змінилося, але не міг точно сказати, що саме. Не кліпаючи очима, він подивився їй в очі. Серце відьми завмерло від цього погляду.
– Чому ти так дивишся на мене? – зі схвильованою усмішкою спитала вона. – Ти ніби-то змінилася. Твій голос і твоя зовнішність стали іншими,– невпевнено відповів царевич. – Я ж фея, і я змінююсь, якщо деякий час живу серед смертних. Я ще більше змінюся в майбутньому,– відповіла відьма. Царевич сприйняв ці слова за правду і більше не випробовував її. Так відьма обдурила всіх.
Через кілька днів на озері розквітнув золотий лотос, тихо гойдаючись від подиху вітру. Одного разу царський конюх, виводячи коней до водопою, помітив золоте сяйво посеред озера. Наблизившись, він побачив сяючий золотий лотос. Конюх побіг до царевича, щоб сповістити його про свою знахідку. Царевич в цей час сумував без видимої причини. Він помітив, що його жінка поступово змінювалась. Вона вже не була такою ніжною і люблячою, як раніше. Почувши слова конюха, царевич, не зволікаючи ані миті, побіг до берега озера. Але, дива якісь, у воді не було навіть ряски, не говорячи вже про золотий лотос. Однак царевич не втратив рішучості.
На світанку наступного дня він знову примчав до озера. Як і минулого разу, нічого не було видно, окрім стиха плескаючих зелених хвиль. Так продовжувалось три дні підряд. Царевич подумав, що конюх помилився або, можливо, пожартував. Однак у відповідь на запитання конюх поклявся, що бачив золотий лотос. Раптом у нього виник задум і він запропонував: – Ваша величність, можливо, квітка соромиться вас і тому ховається. А що, як ви вирядитесь конюхом і спробуєте ще раз? Я дам вам свій одяг. Царевич вирішив, що в словах конюха є сенс і обмінявся з ним одягом. Від незрозумілого хвилювання юнак не спав всю ніч. Коли небо на сході почало рожевіти, він скочив на білого коня і помчав до озера. Цього разу він ясно побачив золотий лотос, що купався в червоних виблисках зорі. Чим більше спостерігав царевич за невимовно гарною квіткою, тим більше нею захоплювався. Йому здавалось, що він вже бачив лотос раніше. Але де? Юнак молитовно склав руки.
– О Будда, надішли мені щастя! Якщо є якийсь зв'язок поміж мною і цією квіткою, подаруй її мені! Помолившись, він кинувся в озеро і поплив, розсікаючи хвилі міцними руками. Квітка погойдувалась і, здавалося, кивала царевичу при кожному подиху вітерця, як старому знайомому. Підпливши до квітки, юнак зірвав її і сховав біля серця. Повернувшись до палацу, він поставив квітку в золоту вазу, яку помістив в молитовній кімнаті. Царевич не залишав палац ні на хвилину. Він вдень і вночі дивився на квітку і тим тішився. Відьма, безперечно, була дуже хитрим створінням. Нічого не могло бути прихованим від її скажено лупаючих очей. Побачивши квітку, вона відразу ж зрозуміла, що це Дролмакід, яка змінила вигляд. Не дивно, що вона була такою гарною і царевич так палко любив її. Відьма просто збожеволіла від люті та ревнощів. Одного разу царевич вирушив на полювання. Відьма отримала нагоду викрасти квітку. Вона знайшла віддалену долину і влаштувала ватру з сухих гілок та хмизу. Своїми руками вона кинула квітку у вогонь. Та миттєво почервоніла, висохла, і незабаром від неї залишився лише попіл.
Задоволена собою відьма з переможною усмішкою повернулася до палацу. Пройшло кілька днів, і з попелу з'явився зелений паросток. Він зростав під лагідним вітерцем, під теплими променями сонця. Він ріс з кожною годиною, з кожною секундою. За декілька днів паросток перетворився на велике горіхове дерево, стовбур якого не могли б охопити два-три чоловіки разом. Густе листя не закривало багацько горіхів розміром з яйце. Знищивши квітку, відьма втратила спокій і сон. Її переслідували незрозумілі хвилювання. Через кілька днів вона знову вирушила до дальньої долини. Там серед гострого каміння твердо стояв великий горіх з густою зеленою кроною. Відьма відразу ж зрозуміла, що цього разу Дролмакід перетворилася на горіхове дерево.
Обличчя відьми посиніло від гніву. Злісно обертаючи очима, вона вигадала новий підступний план. Приховавши свої почуття, відьма повернулась до палацу. Ввечері вона з удаваною щирістю звернулася до царевича: – Сьогодні на прогулянці я бачила в дальній долині високе зелене горіхове дерево, вкрите тисячами горіхів. Я хочу зробити добру справу, подарувавши ці горіхи народу. Знайшовши її прохання досить розумним, царевич оголосив: – Я дарую всім людям по горіху. Горіхи вони повинні зібрати самі. Цей наказ викликав великий переполох. Хто не бажає отримати подарунок від царевича? Кожен хотів дістатися до горіха першим. Звичайну тишу було розірвано вигуками натовпу. Дехто зривав горіхи, інші збивали їх гілляками. Не пройшло і половини дня, як гілки дерева спустіли – на них не залишилось жодного горіха. Того ж вечора, тільки-но розійшовся народ, відьма послала вартових зрубати і спалити дерево. Воно горіло три дні і три ночі і, врешті решт, перетворилося на попіл.
В той час поруч з палацом мешкала бідна сім'я – мати з сином. Син кожного дня випасав овець у горах, а мати поралася в хаті – готувала їсти, носила воду. Вони мали тяжке життя; якщо, приміром, сьогодні наїдалися добре, то наступного дня голодували. В той день, коли всі вирушили по горіхи, син випасав овець і повернувся присмерком. Але, почувши новину, він поквапився в долину, забувши навіть поїсти. Він запізнився – народ вже розійшовся, не залишивши жодного горіха. Юнакові не хотілося повертатись з пустими руками і він, обшукавши всю долину, в розщілині скелі знайшов нарешті великий зелений горіх.
Замість того, щоб зараз же з'їсти його, він відніс знахідку матері і сказав: – З'їж його, А-Мамо. Це подарунок від нашого володаря. Але горіх був настільки незвичайним –круглий, зелений, з солодкуватим ароматом, що мати теж вирішила не їсти його. Вона подумала:
– Я залишу цей горіх сину. Йому, напевно, дуже тяжко вставати на світанку і лягати пізно вночі. І вона поклала горіх на вікно. Син прокинувся на світанку і, взявши торбину з цзамбою, пішов пасти овець. Мати залишилась поратися в хаті. Опівдні, коли прийшов час готувати обід, вона взяла глек і пішла на ставок по воду. Повернувшись, жінка побачила, що рис вже зварено, а на вогнищі кипить горщик духмяного чаю з маслом. Але хто ж це зробив? Вона спитала сусідів, але ті нікого не бачили. Коли повернувся син, мати повідала йому про загадкову подію. Юнак дуже здивувався, але теж не зміг розгадати цю загадку.
Так продовжувалось три дні. Мати і син почали непокоїтися. Разом вони придумали, як розкрити таїну. На світанку наступного дня син, як звичайно, вийшов з хати з торбиною цзамби. Мати, змоловши трохи ячменю, вийшла з хати з глеком. Однак, пройшовши півдороги, вони повернули назад і побігли додому. Мати сховалася біля дверей, а син виліз на дах і притулився до слухового віконця. Поглянувши всередину, юнак побачив, як диво-горіх, що лежав на вікні, розкрився з тріском і з нього вийшла прегарна дівчина. Ставши на землю, вона закачала рукава, розпалила вогонь у вогнищі і за кілька хвилин приготувала рис. Мати, яка теж все бачила зі свого сховища, від здивування застигла на місці.
– З якої сім'ї ця дівчина? Я не бачила її ніколи до того,– подумала вона. Коли рис зварився і все було прибрано, дівчина підійшла до вікна і вже збиралася сховатись у горісі. В ту ж мить мати вбігла в хату, схопила її за руку і спитала:
– Хто ти фея чи відьма?
– Я не відьма. Я фея Дролмакід,– відповіла та. – Так ти фея! Не дивно, що ти така вродлива. Але як ти опинилася в горісі? – спитала мати. Дролмакід зітхнула і розповіла їй від початку до кінця про все, що з нею трапилось.
Мати розчулилася до сліз. – Я бідна жінка, зі мною мешкає лише син. Якщо ти зможеш змиритися з нашою убогістю, то чому б тобі не жити зі мною як доньці? – спитала вона. З того часу Дролмакід оселилася в їхній хижі. Кожного дня вона допомагала матусі поратися по господарству. Але фея відмовлялась виходити з дому – по воду або хмиз, щоб її ніхто не побачив ненароком. Так Дролмакід деякий час жила в спокої. І от одного разу мати сказала їй: – Сьогодні такий гарний сонячний день. Поклади ці корінчики на дах, нехай підсихають. Фея не хотіла виходити з хати – адже їхня хатина стояла як раз навпроти царського палацу. Вона страхалася, що відьма побачить її і знову почне свої підступні справи. Але Дролмакід не хотілося відмовляти матінці в її проханні, до того ж вона мала надію хоча б одним оком побачити царевича. О, як же вона за ним скучила! Тому Дролмакід погодилась виконати прохання матінки.
Щоб приховати обличчя, вона одягла широкополий солом'яний капелюшок. Розкладаючи коріння для просушки, вона весь час кидала погляди на палац з надією побачити чоловіка. На жаль, на галерею вийшла відьма, провітритися після обіду. Із самовдоволеним виглядом вона оглядала околиці. Раптом порив вітру скинув капелюшок з Дролмакід. Намагаючись спіймати його, фея випадково вигукнула:
– Ай-я! Відьма якомога щільніше закрила одяг, аби заховатись од вітру. Проте в шумі вітру вона почула голос Дролмакід.
– Дуже знайомий голос,– подумала відьма, і серце її завмерло. Коли вітер стих, вона озирнулася.
– Йох, чи не Дролмакід це? Але чому вона ще жива? Серце відьми раптом скажено забилося, обличчя зблідло від жаху. Вона повернулась і побігла вниз по сходах. В палаці відьма покликала вісім охоронців – чотирьох чоловіків і чотирьох жінок, і наказала їм: – В сім'ї, що мешкає в хижі за палацом, дуже вродлива донька. Вона ворожка і небезпечна для самого царя. Я наказую вам зв'язати її, відвести на дальнє пасовище, спалити на вогні, а попіл розвіяти. Тоді царя буде врятовано, і вродиться гарний врожай. Слухаючись наказу, наче зграя голодних вовків, охоронці увірвалися до хижі та зв'язали Дролмакід. Мати, картаючи та проклинаючи охоронців, намагалась оберегти названу доньку. Фея знала, що це нові підступи відьми і без нарікань дала себе схопити.
– Не хвилюйтесь. Я скоро повернусь, ціла й здорова,– втішала вона стареньку. Охоронці відштовхнули мати так, що вона впала, і вийшли, забравши з собою Дролмакід. На дальньому пасовищі розпалили ватру. Відьма, стоячи біля вогню з байдужим обличчям, зробила владний жест. Дролмакід кинули у вогонь, і до небес піднялась густа хмаринка чорного диму. Від феї залишились лише кілька кісточок та купка попелу. Відьма прослідкувала, аби охоронці розкидали попіл по всьому пасовищу.
– Подивимось, що ти тепер зможеш зробити! – крізь зуби продавила вона. Дивно, але в ту ж ніч на тому ж місці, де було спалено фею, посеред тихих пустельних луків, виріс палац з золотими колонами. З того часу, як відьма спалила лотос, царевич втратив спокій. З вічно насупленими бровами, в пригніченому настрої тинявся він палацом. Його прикро вражало, що жінка з кожним днем ставала все жорстокішою і злобливою. Вона вже не була такою ніжною та витонченою, як відразу ж після весілля. Вона наче стала іншою людиною. Чим більше царевич залишався вдома, тим більше підсилювався його смуток. Тому він завів звичку, узявши з собою конюха, роз'їжджати по околицях. Того дня він теж поїхав на прогулянку. Відпустивши вузду, царевич дав можливість коню самому обрати путь. Позаду їхав вірний конюх. Непомітно вони наблизилися до дальнього пасовища.
Їхньому погляду відкрилось вражаюче видовище: посеред луків стояв величезний сяючий золотий палац. Блиск його гармонійно зливався з блиском снігів на гірських вершинах. Царевич не міг зрозуміти, дійсність це чи сон. Обернувшись до конюха, він спитав:
– Чий це палац? Він такий прегарний! Конюх і сам не знав, що відказати. – Мій володарю, кілька днів тому, коли я випасав тут коней, на цьому місці не було нічого, окрім очерету і диких трав. А тепер тут здіймається дев'ятиповерховий палац. Жодна людина не в змозі створити таке. Тут не обійшлося без чар! Конюх говорив і говорив, і вже сам налякався до смерті. Він спробував вмовити царевича негайно повернутися назад. Але царевич зупинився і, наказавши конюху чекати, пішов до палацу. Коли він підійшов ближче, перед ним виросло багато різнокольорових квітів. Вони м'яко гойдалися від подиху вітерця, ніби-то запрошуючи гостя увійти. Біля воріт сиділи два лютих тибетських пса, розміром з теля. Виблискуючи очима, вони поглядали на царевича. Той сполохався і не зміг зрушити з місця, страхаючись, що пси відразу ж накинуться на нього. Але собаки не виявляли люті. Навпаки, вони завихляли хвостами. Царевич покликав всю свою хоробрість і, пройшовши повз собак, почав підійматися сходами до верхніх кімнат. Всередині все було тихо й пустельно, не видно навіть тіні людини. Він піднявся на перший поверх палацу, але і там нікого не було. Царевич все більше дивувався. Чому в такому великому палаці ніхто не мешкає? Він вирішив розібратися, в чому тут справа, і піднявся на наступний поверх, потім ще на наступний, і так дійшов до дев'ятого поверху. Там, в молитовній кімнаті, в повному спокої сиділа прекрасна фея. Коли вона помітила царевича, її губи ворухнулись, наче спробували щось вимовити. Але фея не промовила ані слова, лише опустила голову в глибокій журбі. Царевич від подиву наче приріс до землі. Він подумав: – Я вже бачив цю красуню раніше. Її обличчя здається дуже знайомим… Але чому я не можу згадати, хто вона? Деякий час в кімнаті панувала тиша.
Потім дівчина спитала: – Мій володарю, ви більше не впізнаєте мене? Царевич прислухався до її мелодійного голосу, який здавався таким близьким і знайомим… Раптом він наче прокинувся від сну: – Великий Будда, та це ж Дролмакід! – подумав царевич. Але в ту ж мить ним оволодів сумнів. Адже Дролмакід залишилася вдома, як же вона може бути тут? Може статися, що це зла відьма, яка прийняла образ феї? Побачивши його сумніви, красуня промовила:
– Мій милий, я – Дролмакід, колишня Дролмакід. Царевич ще більше здивувався, очі його широко розкрилися. – Невже це правда? – спитав він. – Так, я насправді твоя дружина Дролмакід,– відповіла без вагань фея. З плачем вона повідала чоловіку про те зло, що зробила їм відьма. Сльози котилися по її щокам, як перлини від розірваного намиста. Розповідь вразила царевича в саме серце, і він розплакався разом з нею. Наприкінці своєї розповіді Дролмакід мовила: – Наші біди в минулому. Тепер ми будемо жити щасливо і ніколи не розлучатимемось. – Не дивно, що мені здавалося, наче моя дружина стала іншою людиною, адже то була відьма, що прийняла образ Дролмакід,– подумав царевич.
Серце його спалахнуло від гніву. Він хотів тієї ж миті вирушити в царський палац, аби покарати відьму і помститися за Дролмакід. Фея, однак, лишалася спокійною. Вона сказала: – Не має сенсу шукати відьму, вона сама потрапить у пастку і отримає по заслугам. А тепер повернемося до конюха. Він чекав увесь день, але царевич не з'явився. Бідний, він перелякався до смерті і не міг більше чекати. Скочивши на білого коня, він помчав до царського палацу, підбіг до відьми і вигукнув: – О, Ваша Світлосте, на дальньому пасовищі ми знайшли палац, збудований за допомогою чар. Царевич увійшов до нього і щез. Він, напевне, зачарований! Відьма, звичайно, зрозуміла куди більше, аніж конюх. Вона була впевнена, що тут не обійшлося без чарівництва Дролмакід. Від люті у відьми волосся піднялося дибою, зуби заскреготали від ненависті. Відштовхнувши конюха, наче вихор, помчала вона на пасовище, де стояв палац. З поверху на поверх дралась відьма, але, досягнувши дев'ятого поверху, оступилася, полетіла вниз і вбилася насмерть.
Дролмакід наперед знала, що відьма напевне з'явиться в палаці, зробила дірку в підлозі самого верхнього поверху. Їй залишилося лише чекати, коли пастка спрацює. Царевич покликав людей скласти вогнище. Тіло відьми спалили, і від неї залишився лише попіл. А молодята щасливо жили в золотому палаці до самої старості.