Давним-давно мешкала в місті Халсі одна дуже бідна сім'я. Чоловіка звали Дечот, жінку – Пумо. Покійний батько Дечота залишив йому хату і трохи грошей. Але лінивий син незабаром витратив свою спадщину. Все, чого він бажав,– це лежати цілий день під деревом, тримаючи в роті маленьку облатку опію, і забуватись в напівдрімоті, посапуючи носом.
Бідна Пумо частенько голодувала в холодні зими. Інколи Пумо пряла вовну для сусідів або працювала на полях, щоб заробити хоч трохи грошей. Ще вона сушила абрикоси, які збирала з єдиного дерева на їхньому дворі. Наче білка, вона намагалась заготувати бодай трохи їжі на крайній випадок.
Одного разу, коли Дечот, як звичайно, дрімав в тіні під деревом, Пумо підійшла до нього і сильно торсонула. – У мене немає ніяких запасів на наступний тиждень,– гнівно сказала вона.– Якщо ти зараз же не підіймешся і не підеш шукати роботу, то я залишу тебе і стану монашкою. Дечот до смерті налякався. Прогнавши залишки сну, він пообіцяв жінці обов'язково знайти роботу. Але розгнівана Пумо перебила: – Мене вже нудить від твоїх обіцянок, які ти не виконуєш. Негайно вилазь на дах і подивись довкола. У всіх сусідів є невеличкі поля, на яких вони завзято працюють. Тому у них завжди достатньо їжі, навіть взимку, коли віє вітер і хмари падають на землю снігом.
Рятуючись від роздратованої дружини, Дечот кинувся догори по сходах. Оглянувши околицю, він помітив на березі Інда велику зграю ворон. Деякі з них сиділи на землі, інші кружляли в повітрі. Не розуміючи, що могло привабити таку чисельність птахів, Дечот вирушив до річки. Розігнавши ворон, він побачив шкіряну торбу, повну золотавого топленого масла. Напевно, кочовики, що стояли на березі Інду, забули торбу, коли згортали табір. Обірваний ледар закинув знахідку на плече і повернувся додому. Кинувши торбу на землю, він голосно закричав на Пумо:
Ну, що ти стоїш, роззявивши рота, наче ворота покинутого монастиря? Твій чоловік приніс додому перший заробіток. Іди і приготуй мені чай з маслом. Пумо дуже зраділа. Вона сказала:
– Бачиш, якщо один день роботи може дати таку віддачу, то скільки б ти міг отримати, маючи постійну роботу? Ти повинен вирушити на пошуки роботи в далекі краї, оскільки мешканці нашого міста добре знають твою лінь, і ніколи не наймуть тебе. Дечот погодився вирушити на пошуки роботи, але за однієї умови: – Щоб справити благоприємне враження, мені потрібні кінь під сідлом, нова вовняна накидка, шапка, собака, а також запас харчів в сідельній сумці. Пумо продала останні прикраси і купила все необхідне. Задоволений Дечот вирушив у путь. Видираючись верхи на коні по гірських стежках, він побачив недалеко лисицю, яка стрілою мчала через валуни. Ледар подумав:
– Якщо я добуду лисицю, то в мене буде нова шапка із сріблястого міху. Він зліз з коня і прив'язав собаку до поводів. Щоб не замурзати нову накидку, він зняв її і поклав на сідло. Тим часом лисиця сховалась в норі. Дечот закрив вхід до нори своєю шапкою і взявся кидати всередину каміння через запасний вихід. Лисиця сильно перелякалась і вискочила зовні, та так, що її голова потрапила прямісінько в шапку. Так вона і втекла з шапкою на голові. Собака побачив лисицю, що втікала, і кинувся наздоганяти. До того ж він потяг за собою коня, прив'язаного до нашийника.
Коли Дечот вибрався з валунів, то побачив лише стовп пилу. Замерзаючи без верхнього одягу, він в шаленстві потрясав кулаками. Але нічого не могло повернути його власність. Пройшовши довгий і тяжкий путь, Дечот вийшов до царського палацу. Він вирішив подати царю скаргу на те, що тварини в його країні одурили бідного мандрівника. Але оскільки було вже темно, то він пробрався в хлів для яків і ліг там, накрившись зверху соломою. Раптом почувся якийсь шум. Виглянувши із свого сховища, Дечот побачив царицю, яка обходила з вечірньою перевіркою всі закутки палацу. Під час огляду дорогоцінний нефрит відірвався від намиста цариці і впав на землю. Та не почула звуку падіння і вийшла в оточенні слуг. Вони не помітили Дечота, проте він помітив, куди впав нефрит. Незабаром один з яків втоптав дорогоцінність в купу гною. Зранку служниця зібрала гній з підлоги, наробила з нього дисків для вогнища і притулила їх сушитися на стіну. При цьому вона не помітила нефритового камінця.
Щодо Дечота, то він продовжував приховуватись в соломі, оскільки не мав теплого одягу. Надвечір схвильована служниця знову прибігла до хліва. Дечот не встиг заритися в соломі й дівчина помітила його. Побачивши незнайомця, вона хотіла вже загаласувати, аби покликати на допомогу, але Дечот зупинив її:
– Не вередуй, дурна! Перед тобою – великий астролог. Я знаю, що в цариці зникла дорогоцінна гема, і що в пропажі звинили тебе. Якщо ти відведеш мене до царя, то я розповім йому, де шукати нефрит. І я, і ти – ми обидва отримаємо нагороду. Здивована дівчина розкрила рота, оскільки чоловік в соломі точнісінько розповів про те, що трапилось в палаці. Без вагань вона впала перед ним навколішки і виявила бажання негайно відвести його до царя. Новоявлений астролог відмовився, оскільки не мав гарного одягу.
Дівчина вийшла, але вже через кілька хвилин повернулася з чудовим халатом в руках. Одягнувши шовки і відчувши впевненість в собі, Дечот вирушив до царя. Весь палац був у розгубленості. Гема виявилася безцінною, адже це був весільний подарунок від самого царя. Дечот привітав володаря і запропонував допомогу. Він поставив вимогу, аби йому дали жезл, поворозку з шарфами та баранячу голову, після чого закрився на три дні в кімнаті начебто для поглибленої медитації та молитви. Четвертого дня він вийшов із своєї келії з жезлом в руках і попросив царя зібрати мешканців міста перед палацом.
Коли всі зібрались, він підійшов до кожного. Заглядаючи в очі, лжеастролог буркотів щось собі під носа, потім потрясав жезлом і голосно оголошував:
– Ні, ця людина – не крадій! Незабаром всі мешканці пройшли перевірку, і нікого не було звинувачено. Тоді, закривши очі, Дечот направився до хліва. Увійшовши всередину, він підійшов до стіни і вказав жезлом на однин з дисків з гною. Коли диск розломився, всі присутні побачили дорогоцінний нефрит. Під захоплені вирування натовпу цар промовив:
– Ми щасливі, що закінчилась така складна справа, і бажаємо нагородити тебе.
– Ваша Величносте,– відповів Дечот,– у мене були кінь, нова накидка і шапка, собака і невеликий запас харчів. Однак кінь і собака втекли від мене і унесли все моє добро. Я бажав би, щоб ви їх повернули. Почувши таке нерозумне побажання, люди не могли втриматися від сміху. Цар наказав головному міністру виділити все, що просив астролог, та ще додати вісім яків, згружених харчами та одежею. От так і вирушив Дечот в зворотній путь: одягнений в кращий китайський шовк, з собакою, що бігла біля його коня, і з караваном з восьми яків позаду. Коли він досягнув Халсі, то все місто вийшло зустрічати героя.
Пумо танцювала від радості і запрошувала всіх поглянути на їхній достаток. Дечот зарізав барана і пригостив земляків м'ясом і пивом. Поки йшов бенкет, він розповів про свої пригоди і про життя в палаці. Оскільки Пумо дуже економно й доцільно використовувала здобуті багатства, то їм вистачило на безбідне життя на довгі-довгі роки, аж до самої смерті.