Жили собі в одному селищі мати й син. Мати звали Лочжо, а сина – Сонам. Жили вони бідно, але кінці з кінцями якось зводили. Лочжо цілий день по господарству поралась: корову годувала і доїла, масло збивала, ткала, їсти готувала. Сонам ходив на поденні роботи: кому дрова привезе, кому хліва почистить, кому в полі допоможе. Він був вправний, чесний і працьовитий юнак, тому селяни із задоволенням давали йому роботу.
По сусідству з ними мешкав один багатій. Своє багатство цей чоловік надбав обманом та крадіжками. Він всюди заводив знайомства і набивався в друзі простодушним людям, а потім їх же і обкрадав. Близькі і дальні сусіди давно вже здогадувались про мерзотні витівки свого багатого земляка, але спіймати його ніяк не могли. Дуже вже спритним і хитрим був він, вправно вмів приховати і збути з рук вкрадені речі.
Задумав одного разу цей багатій чим-небудь поживитися і в хаті Сонама. Зустрів він його якось і лагідно питає:
Славний юначе, зайду-но я завтра до вас в гості, познайомимося ближче. Що поганого, якщо наші сім'ї потоваришують поміж собою? Сонам відразу ж зрозумів: не просто так напрошується багатій до них у гості, але вигляду не подав. Удавши, що зрадів, Сонам відповів:
– Це дуже добре, приходьте, будь ласка! Адже приказка недарма говорить: “Павич – прикраса лісу; дружба – прикраса людей”.
Дома Сонам подумав-подумав і придумав, як йому безсоромного багатія на чисту воду вивести. Узяв він кошик і пішов по дворах збирати всякий залізний брухт. Набрав повну кошик, поставив його в коморі, а потім попросив мати допомогти йому багатія провчити. З сумнівом покачала Лочжо головою, але погодилась.
Наступного дня прийшов багатій в гості до Сонама. Той приготував просте пригощання, а поки вони їли, пили та розмовляли, Лочжо пішла до комори і там почала перекладати залізні уламки з одного кошика в інший. Залізки дзвеніли одна об одну, і через стінку їхній дзвін нагадував дзвін монет.
– Що у вас в коморі робиться? – здивовано спитав багатій.
– Це все моя матінка,– відповідав юнак. – Дуже вже вона полюбляє перераховувати монети. От і тепер з монетами вовтузиться, відпочивати вам заважає. Вибачте її, будь ласка.
– Пустощі, це мене ані трохи не турбує,– почав запевняти Сонама багатій.
– Ні, ні,– заперечив той,– ми не виявили до вас достатньої поваги! Тут Сонам піднявся, пішов до комори, виніс звідти золоту монету і дав її багатію, сказавши при цьому:
– Ви вперше завітали до нашої хати, а вам і посидіти спокійно не дали. Прийміть цей маленький дар в знак мого щирого співчуття. При вигляді золотої монети у багатія навіть очі округлилися, і він подумав: “Ці люди тільки прикидаються бідняками, а у них, напевно, купа грошей. Недарма в коморі дзвін безперервно чутно. Як би мені заволодіти цим золотом?”
Охопила багатія ненажерливість, і він вирішив: “Не буду зволікати, сьогодні ж вночі залізу до них і викраду кошик з монетами”. Насправді ж золота монета, яку віддали багатію, була єдиною в хаті юнака. І після того, як гість пішов, мати сказала Сонаму:
– Синку, ти все ж зробив нерозумно, віддавши наші останні гроші. Адже у нас нічого немає, як ми далі будемо жити? – Не хвилюйся, мамо,– відповідав їй Сонам.
– Втратиш барана – знайдеш коня; втратиш монету – знайдеш десять. Пізно вночі прийшов багатій до хати Сонама. Він тихенько зробив підкоп під стіною будівлі та поповз всередину. Але Сонам з матір'ю не спали. Тільки-но жадібний багатій проліз до комори, юнак схопив його за шию, міцно причавив до підлоги і голосно вигукнув:
– Мамо, мамо! Неси лампу! Я злодія спіймав! Лочжо запалила масляну лампу, і при її світлі мати й син побачили свого нещодавнього гостя. Сонам зробив здивоване обличчя і сказав:
– От так штука! Чи ти це? А я-от думав, хто тут? Любий друже, що ж ти задумав?! Я подарував тобі золоту монету, а ти прийшов пограбувати мене! Адже це називається “платити водою за пригощання вином”! Ти вже не ображайся, але зараз я тебе зв'яжу, а зранку відведу до судді, нехай він розсудить. Злякався багатій і почав просити Сонама відпустити його. За це він обіцяв юнакові обдарувати його грошима та скотом.
Але Сонам не піддався на умови багатія.
– Мене ти, може, й обдаруєш,– мовив він,– проте потім у інших вкрадеш у десять разів більше. Та й накраденого добра мені не потрібно. Зранку все село побачило, як Сонам вів до судді зв'язаного багатія. Нічим було виправдатися крадію перед суддею, адже спіймали його на місці злочину. Суддя відібрав у нього накрадене багатство, а самого посадив у в'язницю. Юнакові ж в нагороду наказав видати десять золотих монет. Та й зраділі селяни, позбавившись від крадія в своєму селищі, подарували Сонаму багато різних подарунків.