Багато століть тому знаходилась в Тібеті велика держава Було. Мешканці цієї держави займалися лише скотарством. Тому вони не знали іншої їжі, окрім яловичини та баранини, не пили інших напоїв, окрім ячого та козячого молока. Про смачну цзамбу і цянь, що з зерен ячменю роблять, ніхто навіть і не чув.
Мешкав в державі Було один коваль, майстер на всі руки. У того коваля був син, на ім'я Ачу, юнак розумний, добрий і відважний. Одного разу від іноземних купців, що прибули до країни Було з різним товаром, Ачу почув про золотаві зерна ячменю, які дають смачну і поживну страву. – Це чудове зерно,– сказали купці,– зберігається в печері могутнього гірського духа Жуди, що мешкає за дев'яносто дев'ятьма високими горами і дев'яносто дев'ятьма широкими річками. І вирішив тоді Ачу вирушити до гірського духа і попросити у нього насіння ячменю для свого народу.
Розповів юнак про свій намір батькові та матусі. Довго не погоджувалися батьки відпустити свого єдиного сина в таку важку і небезпечну путь. Але юнак був наполегливий, і батьки нарешті поступилися. Двадцять приятелів Ачу вирішили їхати разом з ним до гірського духа. Всім їм коваль викував по доброму мечу, і раннім літнім ранком маленький загін вирушив в дальню дорогу. Довго їхав Ачу зі своїми супутниками. Важким був їхній путь. Тільки перейдуть вони через одну гору, попереду відразу ж інша виступає. Тільки переправляться через одну річку, їм зустрічається інша. То один, то другий гинули дорогою сміливці, що супроводжували Ачу. Хто в глибоке провалля впав, хто в стрімкій річці втопився, кого дикі звірі роздерли або отруйні змії покусали.
Отже, перейшовши через дев'яносто вісім гір і дев'яносто вісім річок, живим залишився лише один Ачу. Тримаючи на поводах свого коня, крок за кроком почав сходити юнак на дев'яносто дев'яту гору. Досягнувши перевалу, він побачив там стару жінку, яка пряла вовну під високою сосною. Підійшов до неї Ачу, шанобливо вклонився і спитав, де знаходиться помешкання гірського духа Жуди і як до нього дістатися.
Хто ти є, і навіщо тобі потрібен Жуда? – спитала його стара. Ачу розповів їй, звідки він і що привело його сюди. Сподобався бабуні – а була то богиня землі – ввічливий і красивий юнак, і вона сказала:
– Жуду знайти дуже легко. Зійдеш з гори, побачиш річку. Перейди через неї і йди верхи вздовж берега. Біля витоків річки тобі зустрінеться величезний водоспад. Там три рази вигукни ім'я гірського духа, і він з'явиться.
Дійшов Ачу до витоків дев'яносто дев'ятої річки і побачив водоспад, який з шумом спадав з високої гори. Став обличчям до водоспаду і голосно вигукнув: – Шановний гірський дух Жуда! З'явись мені, будь ласка, у мене є до тебе справа! Вигукнув він ці слова три рази, і раптом із струменів водоспаду виник величезний старець. Голова його здіймалася понад горою, а борода, що звисала до самої ріки, сама була схожа на водоспад.
– Хто мене гукав? – громовим голосом спитав гірський дух.– Чи не ти, юначе? Звідки ти прийшов і навіщо я тобі потрібен?
– Шановний гірський дух Жуда,– відповідав йому Ачу,– я прийшов сюди з країни Було. Говорять, у тебе є насіння ячменю. Дай мені трішки цього насіння, і я віднесу його своєму народу.
– Ти помилився, юначе,– засміявся гірський дух,– у мене ніякого насіння немає. Ячмінь вирощує цар змій Кабуле, лише в нього є зерня ячменю. Зажурився Ачу. Почав він гірського духа розпитувати, де мешкає цар змій і як у нього зерня ячменю роздобути.
– Цар змій,– відповідав йому дух,– мешкає у великій гірській печері, в семи днях путі на бистрому коні. Але він дуже жорстокий і скупий. Кабуле нізащо не схоче поділитися з людьми своїм зерном. До нього багацько за ячменем приходило, та він всіх їх перетворив на собак і з'їв. Підеш до нього, він і тебе у пса перетворить, а потім з'їсть.
– Я не страхаюсь,– сказав Ачу гірському духу,– мені б тільки насіння ячменю роздобути, а там нічого не страшко. Сподобався гірському духу відважний юнак, і він розповів Ачу, як дістатися до царя змій Кабуле.
– Щоб здобути зерня ячменю,– сказав насамкінець Жуда,– є тільки один спосіб: їх потрібно вкрасти у Кабуле. Восени цар змій збирає врожай, а потім зсипає зерно в мішки і складає їх за своїм троном. Трон цей охороняють сто вартових. Раз на десять днів цар змій від'їжджає в гості до володаря драконів. Але не встигне згоріти благовонна свічка, як він вже повертається назад. Однак вартові завжди користуються цією нагодою, аби хоч трішки здрімнути. От за цей час і треба встигнути викрасти з печери Кабуле необхідне тобі зерно. Потім гірський дух дістав з-за пазухи кульку розміром з горіхове зерня і дав її Ачу зі словами:
– Я вже старий і не можу тобі допомогти. Візьми від мене в подарунок цю Перлину вітрів. Тримай її у себе, а треба буде, візьми в рота, і вона допоможе тобі бігти зі швидкістю вітру. Запам'ятай також: якщо навіть цар змій і перетворить тебе на собаку, то швидше біжи від нього і спробуй знайти дівчину, яка покохала б тебе навіть в обличчі собаки. Знайдеш таку дівчину – повертайся до своєї країни, і там ти знову обернешся на людину. Ну, йди! Бажаю тобі, юначе, вдачі!
Сів Ачу на свого коня і рушив далі. Діставши володінь царя змій, він зняв з сідла мішок з їжею, звільнив коня від вуздечки і відпустив його. А сам закинув мішок за спину і поліз на гору, де мешкав цар змій Кабуле. Через ущелину, навпроти печери царя змій, знайшов Ачу маленьку печерку, виклав її сухою травою і гілками, ліг і почав спостерігати за входом в помешкання грізного Кабуле. Настав день, коли Кабуле вирушив у гості до володаря драконів. Ачу задрімав в своїй схованці, як раптом його збудив мелодійний дзвін. Визирнув Ачу і бачить: цар змій виходить зі своєї печери в супроводі вартових. На ньому був халат з луски, обшитий багатьма срібними дзвіночками.
Юнак зрозумів, що Кабуле відправляється в гості до володаря драконів. Він швидко вибіг зі своєї схованки, миттю спустився вниз в ущелину і поліз до печери царя змій. Діставшись печери, Ачу побачив біля входу вартових, що спали. Але тільки-но він хотів увійти всередину помешкання Кабуле, як знову почувся дзвін срібних дзвіночків. Це повертався цар змій. Тут вартові заворушилися і почали підійматися, а Ачу кинувся в траву, що росла по обидва боки від дороги, і завмер там, притаївши подих. Коли цар змій зник в своїй печері, Ачу обережно виліз з трави й тихенько повернувся назад. Довго думав юнак, лежачи в маленькому сховищі, як йому наловчитися та змогти до повернення царя змій викрасти насіння ячменю.
І нарешті придумав. Він вирішив прив'язати до дерева, що росло біля маленької печери, мотузку і, стрибнувши від краю ущелини, одним стрибком перескочити її і тим зберегти час, який витрачається на спуск в ущелину і підйом до печери царя змій. Знову настав день відвідин володаря драконів. Рівно о полудні цар змій у супроводі охоронців знову вийшов зі своєї печери. Тоді Ачу, не втрачаючи часу, швидко підійшов до високого дерева, вправно виліз на нього, прив'язав до товстої гілки мотузку і, тримаючись за її вільний кінець, відважно стрибнув через провалля. Довга мотузка перенесла його прямо до входу в помешкання Кабуле. Обережно обійшовши сплячих вартових, Ачу увійшов до печери. Там було дуже темно, і він змушений був пробиратися вперед, тримаючись однією рукою за стіну. Після декількох поворотів юнак досягнув головної зали. В залі, перед великим золотим троном, горів вічний вогонь, яскраво освітлюючи все приміщення. Біля трону спали вартові, а за троном стояли мішки з зерном.
Ачу переступив через вартових і почав насипати золотаве зерня в мішок, що висів у нього на шиї. Насипав повний мішок, а потім захопив ще, скільки зміг, зерна в обидві руки і попрямував до виходу. Зраділий Ачу забув про обережність і біля виходу з печери ненароком зачепив двох вартових. Вартові вмить скочили і довгими піками загородили юнакові путь. Ачу не розгубився. Він кинув в очі вартовим зерно, яке стискав в руках, і схопився за меч. Поки вартові продерли очі, юнак встиг вискочити з печери. Але шум збудив решту вартових. Немов би рій бджіл оточили вони Ачу. Розкидаючи удари праворуч і ліворуч, відважний юнак вирвався з їхнього кільця і кинувся тікати. Але, на свою біду, він біг прямо на зустріч царю змій, що повертався додому. Попереду – цар змій, позаду – вартові. Тоді Ачу швидко поклав у рота Перлину вітрів і кинувся зі стрімкої скелі в гірську ущелину. Побачивши це, цар змій злобно зареготав і простяг свою руку в напрямку юнака. Відразу ж загримів грім, заблискотали блискавки, і Ачу перетворився на жовту собаку. Але, пам'ятаючи наказ гірського духа, він біг все далі і далі. У нього нібито виросли крила, і він одним стрибком перелітав через ущелину, переносився через високі гори. Позаду продовжували гуркотіти розкати грому і блищати блискавки, але вони вже не могли досягнути Ачу.
Довго біг Ачу, перетворений на жовту собаку, поки не досяг до сусіднього з країною Було князівства Луджо. В Луджо також не сіяли злаків, лише декілька фруктових дерев росло поблизу замка туси – місцевого князя. А навколо простилався дикий степ, де паслись череди яків та отари овець. Від мешканців князівства Ачу почув, що ім'я їхнього туси Кеньпан. У Кеньпана було три красуні доньки: старшу звали Цзетан, середню – Хамуцо, молодшу – Емань. З усіх трьох Емань була не тільки найкрасивішою, але й найдобрішою дівчиною. Вона допомагала всім бідним людям, ніколи не ображала тварин, і навіть полохливі пташки брали корм з її рук.
“Тільки Емань може врятувати мене,”– подумав Ачу, згадавши про слова гірського духа. Він вирішив відшукати її, подарувати добрій дівчині насіння ячменю і потоваришувати з нею. Декілька днів никався Ачу, перетворений на собаку, навколо замку туси Кеньпана. Нарешті він побачив, як Емань вийшла з замку і почала збирати на галявині квіти. Ачу підбіг до неї, почав радісно лаяти, тихенько хапати зубами за спідницю і виляти хвостом. Дівчині дуже сподобався гарненький жовтий песик. Вона нахилилась і погладила песика по голові.
Песик же поглянув на Емань по-людськи розумними очима і показав лапою на мішок, що висів у нього на шиї. Емань зняла мішок з шиї Ачу, обережно розв'язала його і побачила там золотаве зерно. Але дівчина не знала, що то за зернятка і яка від них користь. Тоді песик знову смикнув її за спідницю, потім вирив в землі невеличку ямку і почав показувати носом то на насіння, то на ямку. Нарешті Емань зрозуміла бажання песика і почала кидати золотаве зерно в ямки, що вирив Ачу, і засипати їх землею. Довго працювали вони, поки не посіяли все насіння, потім Емань повернулась до замку, але вже не одна, а з жовтим песиком.
Добра дівчина полюбила свого красивого, лагідного песика, який ні на крок не відходив від дівчини. Розумні та виразні очі собаки з любов'ю і сумом дивились на Емань, бажаючи відгадати кожне її бажання. Але от настала осінь. Достигли всі плоди, товстий шар жиру нагуляли яки та вівці. Для доньок туси Кеньпана прийшов час виходити заміж. Одного теплого осіннього вечора на галявині перед замком туси було влаштоване веселе гуляння. З усіх навколишніх селищ зібрались тут вельможні люди зі своїми жінками, синами і доньками. Багато пісень було співано, багато танців протанцьовано, багато чаю з молоком, сіллю і вершковим маслом випито.
Нарешті прийшов час останнього танцю – танцю вибору чоловіків доньками туси Кеньпана. Цей танок, згідно стародавнього звичаю, дівчата повинні були танцювати з фруктами в руках і віддати ці фрукти своєму обранцю. Перше коло протанцювали доньки туси, і старша сестра, віддавши свої фрукти синові головного радника, вийшла з танцю. Друге коло танцюють дві молодші сестри, і середня сестра, вручивши фрукти сину сусіднього туси, також закінчила танок. А Емань пройшла в танці й третє коло, але так нікого собі не обрала. Багато красивих юнаків було серед тих, хто зібрався, але дівчині здавалось, що кожному з них чогось бракує, і вона нікому не могла віддати своє серце. А юнаки вже почали шепотіти поміж себе.
– Кого ж нарешті обере Емань собі в чоловіки? – говорили вони, і всі бажали назвати своєю жінкою цю розумну, вродливу і добру дівчину. Четверте коло пішла танцювати Емань і раптом побачила свого улюбленого жовтого песика. З мокрими від сльоз очима сидів Ачу серед гостей і не відволікаючись дивився на дівчину. Тіпнуло серце у Емань, і, кружляючи в танку, вона мимоволі наблизилась до жовтого песика. Дівчина, звичайно і не думала обирати собі в чоловіки песика. Але, наблизившись до нього, вона перечепилася, фрукти випали з її рук і підкотилися прямісінько до собаки.
– Емань обрала собі в чоловіки собаку! Емань обрала собі в чоловіки собаку! – злорадно вигукнули юнаки, даремно чекаючи від неї фруктів. Навіть старші сестри і ті не пожаліли бідну дівчину, а почали разом з усіма глумитися з неї.
Туса Кеньпан був дуже гордий і самолюбивий чоловік. Побачивши, як люди кепкують з його доньки, він страшно розгнівався і, вказуючи на Емань, вигукнув громовим голосом: – Якщо ти покохала пса і перед усім народом обрала його собі за чоловіка, то йди геть звідси з ним і ніколи більше не повертайся в мій замок! Заридала Емань і пішла геть, а жовтий песик не відставав від неї ні на крок. Прийшла Емань до поля, де саджала ячмінь, і бачить: стоїть навкруги налите зерном жовте колосся і схиляється, наче вітаючи її. Впала Емань на землю, обійняла свого песика і заридала гірше, аніж раніше.
– Не треба так плакати, розумна, прекрасна Емань,– раптом сказала їй собака людським голосом. Від такого дива дівчина навіть ридати перестала і, потихеньку схлипуючи, з подивом і переляком подивилася на свого песика.
– Не дивуйся і не лякайся,– продовжував Ачу,– я людина, а не собака. – Ти людина?! Чому ж ти перетворився на собаку?! – вигукнула Емань. Зітхнув Ачу і промовив: – Ти, звичайно, знаєш про країну Було. Так от я син коваля з тієї країни. Наші мешканці, як і мешканці твого князівства, ніколи не сіяли ячменю і не їли їжі, приготованої з його зерна. Тому я викрав насіння ячменю у царя змій Кабуле, а він, щоб помститися, перетворив мене на собаку. Але я можу знову стати людиною. Подивилась Емань на стиглу ниву ячменю, на собаку, що стояв перед нею, і здалося їй, наче стоїть біля неї не жовтий пес, а вродливий і відважний юнак. Нахилилась вона до собаки, обійняла її і спитала тремтячим голосом:
– І коли ж ти знову зможеш стати людиною? – Коли мене покохає чистою любов'ю якась дівчина,– відповів їй Ачу.
– Я кохаю тебе! – вигукнула Емань.– Я насправді кохаю тебе! Чому ж ти не перетворюєшся на людину? Чим я можу тобі ще допомогти?
– Якщо ти дійсно кохаєш мене,– сказав Ачу,– то спершу збери стигле колосся ячменю, поший мішок і висип туди зерно. Ми підемо в мою країну і будемо по дорозі всюди сіяти ячмінь. Нехай всі люди користуються його зерном. А коли прийдемо в моє місто, ти побачиш мене людиною. Емань тільки головою кивнула на згоду і взялася швидко збирати врожай. Потім вона розірвала свій фартух, пошила з нього мішок, який наповнила зерном ячменю. Довго йшли Ачу та Емань, сіючи повсюди золотаве зерно. Нарешті попереду з'явилось велике місто, обнесене високою стіною.
– Тут я залишу тебе,– сказав Ачу, звертаючись до дівчини,– я не хочу, щоб мої земляки бачили тебе поруч зі мною, поки я у вигляді жовтого собаки. Увійдеш до міста, спитай у людей, де коваль мешкає, і йди прямо туди.– З цими словами Ачу швидко зник з очей. Дійшовши до міської брами, Емань спитала у людей, де знаходиться хата коваля.
– Дійдеш до базару,– відповідали їй люди,– там тобі кожен покаже. Тільки-но Емань підійшла до базару, як назустріч їй вискочив жовтий собака. Трохи не досягнувши дівчини, собака раптом зупинився і щез в хмаринці білого диму, що охопив його.
Хмаринка диму швидко розвіялась, і замість собаки Емань побачила високого, вродливого юнака. Це і був Ачу. Він узяв Емань за руку і повів до своїх батьків. Заплакали від радості батьки Ачу, побачивши свого єдиного сина живим і здоровим. Не знали вони, як і подякувати красуні Емань, що звільнила їхнього сина від злих чар царя змій. А незабаром в хаті коваля відбулось весілля Емань і Ачу. Багато простого народу було на цьому весіллі. Під час весілля одна за одною складалися пісні на честь молодих. Одні з них славили відвагу Ачу, що здобув своєму народу зерня ячменю. Інші – доброту і вірність красуні Емань. З того часу по всьому Тибету вирощують ячмінь, і люди навчились робити з його золотавого зерна смачну цзамбу, що стала найулюбленішою стравою тибетців.