Один солдат та стояв на постої у дуже скупої баби.
Трудненько доводилось солдатові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, що б таке вигадати, щоб і себе вдовольнити і баби не прогнівити?
Солдатики хитрі на всякі видумки, бо голод — не тітка. Знайшов він старого заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати та мити, щоб баба бачила, та все з примовою:
- Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горня і води!
Баба, зацікавлена, дала солдатові чималеньке горня і, наливши зуб від борони водою, мерщій приставила його до жару. Кипить, аж весело дивитись!
А солдат все пробує та хвалить:
- От буде юшка, так юшка! Дозвольте, бабко, дрібок солі!
Дала бабка дрібок солі. Згодом солдат просить ще й пшона трохи. Дала баба пшона, бо то ж цікава штука, яка то юшка вийде з боронячого зуба.
Згодом просить солдат у скупої баби кілька картоплинок... і цибулю. Дала баба і сала, бо то ж дуже цікава і нечувана штука — юшка з боронячого зуба! А коли вже зуб добре уварився, що вжо пшоно і цибуля розкипіли, то солдатик вийняв його з горнятка і, сказавши, що він ще не на один раз згодиться, поклав обережно на полицю.
А юшка була нічого собі і така на смак, неначе й не із зуба від борони варена!