Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який; діти баби качали з снігу. Дід і каже до баби:

— Ходім і ми скотім бабу собі. Баба і каже:

— Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли то є, то скотім собі дитинку.

— Ну, ходім скотім. Чи дитину, то й дитину.

Пішли і давай дитину котить. І скотили, і давай дитині ніжки робить і ручки, голову, вуха, рот — усе поробили.

І як зробили вони усю дитину, стала шкіра дитячі обтягаться, стала вона личком вертіти. Дід і баба радіють: ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається.

Через певний час стала дитинка ходить і балакать.

Дівчинка. І дав дід ім'я: Сніжниця.

Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п'ятнадцять день стало півдівки і проворна така! Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице так як папір білі. Сусідні дівчата познайомились і бігають до неї гулять, і вона бігає до їх.

Після великодніх свят, як сонце пішло вище, тепло, так вона як на сонці стала потавать, і ховається вона у холодок. І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки і наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через вогонь і співать.

— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами!

Розігналася Сніжниця за ними І, як збігла на вогонь, так тільки і бачили. Вона там і розтопилась.

Прийшли дівчата до діда і до баби й кажуть, що Бог зна, де їхня Сніжниця і ділась.

Так і дід і баба як були, так і зостались.