В однім місті був заклад тих василіянів-ксьондзів, і вони собі виписали таблицю, шільд такий, що їм там дуже добре. Переїжджає король через те місто, дивиться на ту таблицю:

— Ой, біда, всюди по краю чути, що зле, а тут знаходжу, що їм дуже добре.

Приходить межи них і повідає до них:

— Що чувати?

Поклонилися ксьондзи і відповіли, що все добре. Каже король до них:

— Я їду там і там, а буду повертатися за десять днів, аби ви мені відгадали, що я буду мислити, як буду до вас уступати.

І поїхав.

Тепер настала велика біда межи ксьондзами, бо ніхто не може знати, що король буде гадати. А то шкода велика: як не відгадають гадки королевої, то король заклад розв'яже. Приходить день, нещастя їх, біда... Усі сумні, таблицю знали, і кожний гадає, де дінеться, як король їх розжене. І таки направду з плачем очікують нещасливої хвилі, короля.

Аж тут приходить дід і просить милостині. Але жоден не подивився на діда, кожного смуток опанував. А дід питається:

— Що вам такого, що ви такі сумні?

— Ай, що ти, діду, тутки маєш?

— Ну, та нічого, але, може би, я щось пор.адив?

— Не такі не могли порадити, та й ти не порадиш.

— Але чому ні, прошу, скажіть, то вам нічого не коштує. Скажіть, що таке є?

Один ксьондз каже, що надіються короля, а король їм сказав, що як не відгадають його мислі, то розжене їх з того кляштору.

— І, вам байка в голові,— каже дід,— ви дурницею гризетеся. Я знаю, що буде король мислити.

— Ну, та скажи, що буде король мислити?

— Ну, то я тепер ще не знаю, бо короля не виджу. Як буду видіти короля, то буду знати, що король мислить.

Тоді ксьондзи втішилися і сказали йому чекати. Але він казав дати йому горілки. Напився добре, попоїв собі добре та й ліг спати. Далі кличуть його:

— Діду, вставай, бо король їде.

Дід устав, казав дати йому шмаття таке, яке ксьондзи мають, убрався, став собі на порозі і чекає на короля. Приїжджає король, устає з повоза і йде до палати. Той же кланяється королеві до самої землі, а всі ксьондзи чекають того слова, що дід буде відповідати королеві. При дверях питається король:

— Но, що я тепер мислю? А дід каже:

— Найясніший пан мислить собі, що я ксьондз.

— А так е.

— Ні, ясний пане, я не піп, а дід.

— А як то може бути?

— Але прошу, я є цілком простий дід.

— Ну, то добре, ти мою мисль відгадав, бо я собі гадав:

ов, якийсь піп на переді стоїть, мою мисль відгадати, а ти тоє відгадав. Що ти не піп, а дід, то я не вгадав. І дарую назад таке життя, яке ви мали.

І ксьондзи потому того діда шанували до самої смерті, вже його ніде не пустили.