Чи то було, то чи не було, а де і було, невідомj, поза сімдесят сім'ю країнами-державами жив бідняк з трьома синами, а вже бідні вони були, як церковна миша, сухарю і тому раділи, тільки рідко їм радіти доводилося.

Одного разу вранці прокинулися вони, батько питає старшого сина:

— Розкажи, синок, що ти бачив уві сні?

— Снилося мені, рідний батечко, ніби сиджу я у накритого столу, стіл від страв всяких ломиться, а я їм та їм, скільки пузо вміщає, і ще більше.

— Виходить, ти ситий, синок, - говорить батько, - а коли так, то і хліб тобі нині без потреби. До того ж немає його в будинку.

Обернувся батько до середнього сина, питає:

— А тобі що приснилося?

— Мені, рідний батечко, ось що приснилося: ніби то купив я собі на ярмарку чоботи з шпорами та тут же і надів їх, каблуками клацнув, шпори задзвеніли, що в сімдесяти семи країнах чути було.
— Ну-ну, синок, порадував ти мене, — говорить батько, — вже тепер-то не доведеться мені чоботи тобі купувати. Воно і нема на що.

Тепер і молодшого черга підійшла.

— Ну а ти, Янко, синок, що уві сні бачив?

— Я, рідний батечко, теж сон бачив, тільки не розповім я його нікому на світі.

— Можеш нікому не розповідати, але мені ти розповіси!

Проте ж марно батько допитувався, випитував, марно погрожував— ні слівця не зронив Янко про сон свій. А коли не стало сил побої терпіти, вискочив з дому на вулицю, звідти через поле в ліс подався. Біжить Янко, через кущі, вибоїни перемахує, а за ним батько біжить з поліном в руках.

Раптом назустріч ним вилітає карета, шестериком запряжена, з віконця карети король дивиться, позаду вся свита королівська скаче. Побачив король батька з сином, питає:

— Ей, земляк, по якій такій причині хлопчину поліном учити надумав?

— А що ж ще робити мені з ним, коли він свій сон розповісти не бажає! — говорить бідняк.

— Гаразд, гаразд, залиш вже сина у спокої, — віддає король наказ свій, — нехай краще йде до мене в служіння, мені він сон свій розповість!

Бідняк зрадів, та як не радіти, коли король кошіль грошей відвалить йому за Янко. Пішов бідняк геть, король своєю дорогою поїхав, Янко услід побіг.

Тільки прибули в палац, король насамперед кликнув Янко до себе.

— Ну, Янко, синок, розповідай свій сон.

— І життя моя, і смерть моя в твоїх руках, великий король, - сказав Янко, — але сон свій і тобі не розповім. Не можна мені його розповісти нікому на світі.

Розсердився король, розкричався.

— Повішу тебе, - кричить, - четвертую, до кінських хвостів прив'яжу, живцем роздеру!

Але не допомогли погрози, не розповів Янко про сон свій. Король зовсім шаленів:

—Зачекай , нахаба, я тебе провчу! Не стану ні вішати тебе, ні четвертувати, ні до кінських хвостів прив'язувати — чекає тебе смерть у сто разів жахливіше.

Призвав він тут двох солдатів , наказав їм відвести Янко в найвищу башту палацу свого, а двері і вікна в тій башті замурувати — хай дурень загине повільною смертю з голоду і від спраги.

Ведуть солдати Янко в башту, а назустріч їм принцеса йде. Побачила Янко, і дуже він їй приглянувся. Коли ж дізналася, яка чекає його кара, твердо вирішила: «Хоч життям поплачуся, але гарного та хороброго легіня визволю!»

Заштовхнули солдати Янко в башту, стали входи-виходи замуровувати. А принцеса відкликала одного каменяря убік, багато грошей дала і попросила один камінь в кладці не закріплювати, щоб можна було його і вийняти, і на місце поставити.

Каменяр зробив так, як принцеса бажала. І не помер Янко від голоду-спраги, тому що королеві щодня вдавалось непомітно віднести йому і їжі і пиття, так що ні в чому він не знав потреби.

Проходить якийсь час, і ось одного разу присилає татарський хан королеві сім білих коней, всі сім — один в один нічим один від одного не відрізняються. А гонець хана татарського докладає: коні ці — погодки, кожен інший на рік молодше попередньго, якщо з самою старшого рахунок вести, і повинен король або хто-небудь з людей його вгадати, який кінь першим на світло з'явиться, який — другим, третім, четвертим, п'ятим, шостим і сьомим. Якщо ж не вгадають, тоді збере хан велике військо і все королівство зруйнує, каменя на камені не залишить, і короля не пощадить, тільки принцесу помилує. У дружини її візьме.

Кликнув тут король своїх радників, вони цілий день і цілу ніч голови ламали, думали, як хитру загадку розгадати, потім, скликали зі всієї країни наймудріших, та тільки не знайшлося нікого, хто б зумів коней один від іншого відрізнити.

Горює король, горює народ, горює і принцеса — не хоче татарському ханові в дружини дістатися. Увечері, як завжди, понесла вона вечерю для Янко і розповіла, обливаючись сльозами, яка біда насувалася неминуча.

— Та з чого ж ви так убиваєтеся, прекрасна принцеса, - говорить їй Янко, - дуже просто загадку з кіньми розгадати. Скажіть вашому батечкові, щоб наказав поставити у дворі сім корит з ячменем, тільки в кожне корито від урожаю різних років хай ячмінь-то насиплют. Побачите: до нинішнього зерна наймолодша конячка кинеться, до тогорічного — та, що на рік її старше, і так все сім розберуться.

Бігом побігла принцеса до батька, розповіла, що і як зробити потрібно.

— Хто ж тебе навчив? — питає король.

— Сон приснився, - відповіла принцеса: боялася признатися, що живий-здоровий Янко.

Покачав король головою — вірити? не вірити? — але іншого нічого ніхто не придумав, і зробили так, як принцеса сказала. А коли коні підійшли кожна до свого корита, бирки їм на шиї прив'язали, рік позначивши, яка коли народилася. З тим і повернули коней татарському ханові.

Дуже татарський хан здивувався: який такий мудрець розгадати його загадку зумів? Вгадано-то було правильно! Але тільки він дарма не хотів від злого задуму свого відступитися. Послав королеві палицю рівну-рівну, що з того, що з іншого кінця однакової товщини, а гінцеві переказав на словах передати:

— Не вгадаєте, який кінець палиці від кореню йде, з військом нагряну, країну розорю, каменя на камені не залишу.

Знову зібралися в королівському палаці старі та мудрі, так і так вертять палицю, ніяк вгадати не можуть, який кінець від кореню йде. Надвечір навідалася принцеса до Янко, розповіла йому, яку ще придумав загадку татарський хан.

— Не плачте, не засмучуйтеся, прекрасна принцеса, - сказав їй Янко, - цю загадку розгадати дуже легко. Візьміть нитку, обв'яжіть палицю точно посередині і на вазі потримаєте. Один кінець палиці трохи донизу опуститься — це і є той кінець, що від кореню.

Принцеса побігла до батька, сказала, що вночі знову віщий сон бачила: ніби з'явилася їй стара людина і навчила, як зробити.

Негайно прив'язали нитку, як принцеса сказала, і побачили: один кінець палиці трохи донизу пішов. Зробили на нім карб: ось, мовляв, кінець, що від кореню іде, - і назад відправили ханові татарському.

Цього разу хан і зовсім розгнівався. Схопив свій лук і пустив стрілу прямо в королівський палац; стріла в стіну встромилася, та так, що палац затремтів. Підбігли люди до стріли, а на кінці її записка прив'язана: якщо цю стрілу не зуміють так само, з одного разу, в ханський палац стрельнути, хан негайно на королівство походом піде, всіх переб'є, одну принцесу в живих залишить.

Кликнув клич нещасний король, всіх витязів хоробрих скликав, тому, хто зуміє стрілу в палац ханський пустити, обіцяв віддати дочку в дружини і півкоролівства на додачу. Та тільки не знайшлося серед витязів нікого, хто б узявся за справу: адже до ханського палацу чи багато, хіба мало — а сімдесят сім верст вірних буде!

Король зовсім вже зневірився, та і принцеса теж. Не вірилося їй, що Янко і цього разу допомогти зуміє. Але все таки побігла до нього крадькома, заливаючись сльозами, про нову біду повідала.

— Не плачте, принцеса, - благав Янко, - покладете камінь на місце, немов і не виймали його ніколи, і ступайте до батька. Скажіть йому, що бачили віщий сон: ніби то жива ще та людина, якої за наказом королівському в башті замурували, і старий сказав вам, що зуміє ця людина стрілу ханові повернути.

Все передала принцеса батьку, як Янко навчив її. Не повірив король, що живий ще той зухвалий хлопець, проте наказав розмурувати башту. Те-то він здивувався, коли Янко побачив. Янко і раніше був статним та добрим, а став ще сильніший і красивіше. Зраділи всі, підхопили Янко, в двір повели, показали стрілу — вона так в стіні і стирчала.

— Всього лише і поділа? — засміявся Янко.

Висмикнув він стрілу із стіни, розмахнувся та як пустить її! В повітрі тільки гул пройшов, а палац татарського хана затанцював, закрутився на місці.

— Ну, - сказав хан, - стара я вже людина, багато хліба та солі на своєму віці з'їв, але такого сорому-ганьби не зтерплю. Бажаю на власні очі побачити того сміливця, який стрілу мою назад кинув.

Янко і не примусив себе просити, негайно вирушив в шлях p дванадцятима витяземи. Одягнулися вони всі однаково, і зброя у кожного з дванадцяти нічим від інших не відрізнялося.

Приїхали дванадцять витязів до хана, хан їх за стіл усадив; і придивляється, і вивідує, а ніяк вгадати не може того легіня, що стрілу на сімдесят сім верст кинути зумів.

— Гаразд, синок, тепер я за справу візьмуся, все, що треба, вивідаю, — сказала ханові його матір. А вона чаклунка була.

Наказала старша ханша постелити дванадцяти витязям в одній кімнаті. А сама сховалася там же, в куточку, стала чекати. Коли всі уляглися, один з витязів говорить:

— Погана він людина, цей хан, але що правда, то правда: вино у нього якесь особливе.

— А як же, особливе, - інший витязь йому відповідає, - тому що в нім кров людська.

— Та і хліб у нього відмінний, - не угамовується перший витязь. А той, другий, йому говорить:

— Чому ж тут дивуватися, адже цей хліб на жіночому молоці замішаний.

— І постіль яка м'яка!

— Ще б пак чаклунка стелила, - відгукнувся все той же витязь.

Примітила стара ханша, з якого ложа відповіді доносяться, і вночі, коли всі заснули, нечутно підкралася до Янко і пасма волосся відрізала.

Вранці витязі прокинулися, бачать — у Янко збоку пасмо волосся вистрижене.

— Це ханша-чаклунка схитрилася, її рук справа, — говорить Янко.— Але та ми її перехитримо.

Витязі відітнули собі по пасму волосся і з'явилися перед ханом. А стара ханша тим часом вже розповіла синові, що вночі чула і яку хитрість замислила.

— Тепер, сину, тобі тільки подивитися, у кого з них пасмо волосся зрізане. Це і буде той самий витязь, який над тобою верх узяв.

Та тільки що ж: дивися не дивися пасма не вистачає.

— Видно, всі мої хитрощі хан, - не можу вгадати, який з вас той самий витязь.

— А ти не старайся, адже я і сам признаюся, - говорить йому Янко.— Я і є той самий витязь.

— Ну, коли не брешеш, повідай мені, чому ти вирішив, ніби в моєму вині кров людська?

— А ось чому, - відповідає Янко.— Твоя слуга, вино подаючи, палець випадково порізав, і кров у вино бризнула.

Призвав хан слугу, який за обідом прислужував.

— Чи правда, - кричить, - що вчора у вино твоя кров потрапила?

— Змилуйся, великий хан, не вели голову рубати! Це правда: вчора я, вино подаючи, палець порізав, і крапля крові у вино потрапила.

Прогнав хан слугу, від злості зубами скрегоче і знову питає:

— Тепер скажи, звідки ти узяв, ніби хліб був на жіночому молоці замішений?

— Твоя повариха грудьми немовлят годує, ось крапля її молока і потрапила в тісто.

Хан послав за кухаркою.

— Чи вірно, що твоє молоко в тісто потрапило?

Затремтіла від страху нещасна жінка, в ноги ханові повалилася:

— Вірно, великий хан, змилуйся!

У люті прогнав її хан і знову Янко питає:

— А почому ж ти знаєш, що постіль вашу чаклунка стелила?

— Але ж стелила нам ваша матінка, а вона, не в образу вам будь сказано, чаклунка і є.

Закричав хан в страшній люті:

— Бачу, що ти хитріший за мене, та тільки не допущу я собі такого сорому, не потерплю, щоб жила на землі людина, яка б мене розумом перевершила. А ну, заповітний меч, геть з піхов!

Вихопили вони обидва меча і билися так, що палац затремтів. Але Янко не тільки хитріше хана був, але і куди сильніше — здолав він ворога, одним ударом голову ханську з плечей зніс. Кінчили справу витязі, сіли на коней і додому пострибали, в палац свого короля.

А там вже чекали їх, столи для бенкету приготували. Був серед гостей і священик. Янко з принцесою в ту ж годину повінчали, і так весело гуляли на весіллі, що і в нашому селі було чути.

Мабуть, всі вони і зараз ще живі, коли не померли.