Було то чи не було, жила одного разу бідна жінка. І був у неї син по імені Марци. Чесний, щирий був цей Марци. А до того ж ще такий розумний спритний, і міткий, що слух про нього по всій країні пройшов: на все, мовляв, здатний Марци, за щоб не узявся. Дійшла його слава до короля. А був той король завідущий на рідкість: прикро йому стало, що
слава Марци тьмарить його славу. І надумав король Марци перехитрити.
Призвав він його і говорить:
— Чую я звідусіль, що дуже вже ти знаменитий. А коли ти такий славнозвісний та всезнайка, доведи це справою. Якщо ти все вмієш, значить, і красти умієш?
— Ваша величність, - відповідає королеві чесний Марци, - красти я не крав
ніколи. І надалі не хочу.
Зрадів король і негайно йому наказ віддає:
— Ну, коли ти ніколи не крав, так тепер зумієш зробити це, або кінець тобі! Слухай же: на моєму полі зараз дванадцять батраків оруть. Так ось, або ти викрадеш у них, прямо з ріллі, всі дванадцять плугів з дванадцятьма парами волів, або я вже знаю, як мені поступити: накажу
голову твою на кіл насадити, зрозумів? Зате, якщо випробування витримаєш, все мої скарби тобі віддам, адже і я їх також вкрав.
Гірко стало на душі у Марци, та що поробиш! Пішов він додому, розповів своїй матінці про розмову з королем.
— Ось тепер гарненько подумай, синочок, - сказала йому матір.
Міцно задумався Марци. Але раптом посміхнувся весело. Попросив він матір роздобути йому дванадцять курчат, чорних, без плямочки, і квочку одну теж чорну.
— До чого вони тобі, синок? — запитала матір, але роздобула все, що він попросив.
Узяв Марци курчат, пішов з ними в ліс. Батраки королівські поблизу, у самого узлісся орали. Відпустив Марци потихеньку квочку з курчатами та як закричить:
— Дивитеся, дика курка, та з курчатами! Ловіть, вони щастя приносять!
Батраки покидали плуги і наввипередки за курчатами побігли. Курчата із страху в ліс побігли, батраки за ними. А Марци тим часом повернув волів і повів їх за собою разом з плугами.
Привів Марци волів з плугами прямо додому, як домовились з королем: що Марци викрасти зуміє, то і забирає собі. Тому Марци тільки матінку послав до короля сказати, щоб не чекав волів.
На інший день король знову кличе до себе Марци. Прийняв його сердито.
— Чув я, вдалося тобі моїх волів погнати разом з плугами.
— Вдалося, - скромно відповів Марци.
— Цього разу тобі повезло. Але почекай. Тепер повинен ти пшеницю з мого сарая викрасти, адже той сарай міцно вартують і вдень і вночі. Якщо до ранку не викрадеш, так і знай, бути твоїй голові на колу. Ну а зумієш —своє тобі віддам, адже я і сам його крадіжкою зібрав.
— Спробую, ваша величність.
Знову став Марци думу думати, як би йому викрасти з сарая пшеницю, хоч її гарно охороняють.
А король того дня сторожів покликав, щедро пригостив і якнайміцніше приказав стежити за проклятим Марци, щоб не обвів їх навкруги пальця. “Ви, - говорить їм, - як його углядите, кидайтеся на нього не барившись всі разом бийте куди попало”.
Підслуховував Марци, що король сторожам наказав, і відразу дещо придумав.
Зробив він з соломи людини, на голову йому свій капелюх надів і тихо-непомітно до сарая приставив. Потім відійшов в сторононьку та як чхне!
Сторожа вибігають, усяк іншого випередити норовить. Бачать, біля сарая людина стоїть. І капелюх Марци дізналися. “А ну, бери його за боки!” — кричать. І давай лупити опудало по голові та по капелюху! Так розколошматили, рознесли що і порошинки від нього не залишилося.
Покінчивши справу, кинулися бігом до короля — докладають: тепер вже не вкраде Марци пшениці з сарая. Забили, мов, розбійника до смерті.
Зрадів король, не знав, куди сторожів посадити, чим напоїти, накормити. А Марци тим часом спокійнісінько пшеницю і вивіз.
Послав він мати до короля, доповісти, що і це випробування витримав.
Позеленів король, посинів від злості. Стрімголов в сарай кинувся, але Марци, само собою, і зернятка не залишив. Знову покликав король Марци. Сидить, чекає, злий -презлий.
— Виходить, вкрав ти пшеницю, а, Марци?
— Виходить, так, ваша величність.
— Ну якщо так. Вже тепер чекає тебе інше завдання. Маєш викрасти коня мого коханого золотистої масті, хоча сто моїх кучерів-конюхів вдень і вночі око з нього не спускають. Не зумієш — бути твоїй голові на колу! Ну а вже якщо зумієш, віддам тобі мою корону, я-то і
сам її теж вкрав.
Знову думає Марци, голову сушить. Та все ж придумав! Одягнувся він в лахміття, обідранцем прикинувся та бутель з хмільним прихопив. Увечері пішов до стайні, постукав у ворота. Не хотіли його впускати кучера наказав король їм бути напоготові. Але коли побачили за воротами жалюгідний такий обідранець стоїть, та ще бутель з вином у нього, все ж впустили. Посадили його біля ясел, а Марци вино своє нахвалює конюхів пригощає, ну і піддалися вони. Стали пити, ще та ще, скоро захмеліли, і дрімота їх здолала. “Чого нам, — думають, - боятися? Вже якнебуть убережемо королівського жеребця” Один-то з них коня за привід тримав міцно, інший за хвіст, а третій сидів на коні верхи. Та тільки Марци тому, хто спросоння хвіст кінський тримав, зв'язку прядива сунув в руку. Того, хто верхи на коні заснув, підвів обережно і на ясла верхи посадив. У того ж, хто привід в руці затиснув, не став приводу віднімати, просто уздечку з скакуна зняв і потихеньку із стайні його вивів, до себе додому відвів.
Зранку король в стайню прийшов. Немає коня! Ох, як же він розсердився! Ногами затупав, на конюхів-кучерів закричав:
— Так-то ви коня мого коханого бережете! Відвів Марци коня! А ті хмільні ще, зрозуміти нічого не можуть. Один говорить:
— Так адже я за хвіст його тримаю!
Інший:
— А я верхи на нім сиджу!
Третій:
— А я привід з рук не випускаю!
Вилаяв їх король почому дарма. І вирішив надалі сам за своїм добром постежити і Марци сповісти неодмінно!
Став він вигадувати, як за справу прийнятися. Думав та придумав!
Негайно послав король за Марци і таке йому веління дав: якщо завтра в полудень не викраде Марци обід, для самого короля приготований, бути його голові на колу!
— Але вже якщо зумієш, віддам тобі мій меч королівський, адже я і сам його так-то вкрав.
Назавтра опівдні сіли король з королевою за стіл, обіду чекати. Повариха вже і стіл накрила, страви на піднос поставила, в спокої королівські нести приготувалася. Тільки хотіла було піднос в руки узяти, бачить, від вікна кухонного рука тягнеться.
Миттю кинулася повариха в кімнати королівські.
А Марци-то ще напередодні увечері зробив тайком дерев'яну руку, пофарбував її і мотузком обв'язав. Мотузок же іншим кінцем до колеса колодязному прикріпив. А під віконцем кухонним дірку видовбав і просунув руку в неї якраз до столу. Її-то повариха і побачила. Побігла вона скоріше до короля:
прийшов, мовляв, Марци, вже і руку до обіду королівського протягнув!
Король з королевою скоріше на кухню - стали руку до себе тягнути. Тягнули тягнули, а мотузок і ввірвався, король з королевою на підлогу упалали. Поки піднялися, озирнулися, Марци з обідом і слід простигнув. Побенкетували того дня Марци з матінкою, королівським обідом поласували.
Король не знав, що чинити із-за злості. “Вже тепер-то, - вирішив, - винищу його неодмінно”. На інший день призвав він до себе Марци і наказав до завтрашнього ранку з пальця королеви золоту обручку вкрасти.
— Якщо зумієш, віддам тобі дочку в дружини. Правда, її-то я не крав, але вирішив за те видати заміж, хто мене перехитрити зуміє. Ось до чого влаштовував я тобі всі випробування.
Зрозумів Марци: тепер потрібно тримати вуха насторожі! Увечері прокрався він в королівські покої. Раптом чує, король говорить королеві:
— Я зараз встану, недовго прогуляюся перед сном. А як повернуся ти, душка, віддай мені на якийсь час обручку, у мене воно ціліше буде.Вийшов король в двір, всі кути-закути оглядів, чи немає поблизу Марци. А Марци тим часом двері відчинив, увійшов до спальні, змінивши голос, говорить королеві:
— Швиденько віддай мені обручку, душка, тому як цей проклятущий Марци у будь-яку мить може тут опинитися.
Королева в темноті-то і віддала йому обручку. А Марци затаївся біля дверей і, як тільки король вернувся, нечутно назовні вислизнув.
Король знову в ліжко ліг і говорить королеві:
— Дай мені, душка, обручку!
— Та я ж тільки що тобі його віддала, - відповідає йому королева сердито.—
Сама на палець тобі наділа!
Король трохи не лопнув від злості. Але нічого не сказав, не став нових підступів проти Марци вигадувати. Навіть тоді нічого не сказав, коли не матінка Марци, а сам він з'явився в королівський палац за дочкою королівською, за мечем короною і всією державою.
Сіли вони тут за весільний бенкет, все там було, чого побажалося, кожному пригощання дісталося.