Жив на світі селянин. У нього були дружина і дочка. Одного разу прийшов до них на
оглядини молодий хлопець з своїм дружком.
Поставили їм гарне пригощання: курку, пироги. Господар послав дочку в погріб за вином. Дівчина спустилася в льох і стала придивлятися, яка бочка більше всіх — батько велів їй націдити вина з самої більшої бочки.
Поки вона вибирала бочку, раптом примітила колоду, притулену до стіни льоху. Як побачила його дівчина, так і зажурилась: ось, мов прийшли до неї свататися, вийде вона тепер заміж, буде у неї синок, вона купить йому на ярмарку кожушок, а хлопчик ненавмисно забереться в льох стане там стрибати біля колоди, колода повалиться, уб'є хлопчика, і кому же тоді залишиться кожушок? Як подумала про це дівчина, таке її
відчай узяв, що сіла вона на приступцю і заплакала.
А в будинку її чекали і ніяк дочекатися не могли. Тоді батько послав в льох дружину.
— Мати, піди подивися, куди діва запропастилася?! Що це вона там возиться так довго? Може, вино витекло і вона не сміє піднятися вгору?
Спустилася господиня в льох і побачила: сидить дочка на приступці, плаче.
— Та що з тобою трапилося, дочечка, що ти так гірко плачеш?
— А як же, матінка, не плакати, коли мені все моє майбутнє життя уявилось.
І вона розповіла матері, про те, що їй уявилось. А та як почула про кожушок, про внучка про те, як він в льох пробереться, та біля колоди стрибати стане, та як його цією колодою уб'є. Як почула мати так і сіла поряд з дочкою і, теж заплакала.
А господар сидить з гостями в світлиці і ніяк вина не дочекається. Розсердився розгнівався, навіть сваритися став:
— Ех, роззяви, видно, все вино повиливали. Піду сам подивлюся, куди вони там запропастилися.
Спустився він в льох і бачить: сидять обидві» стара і молода, сльози ллють в три струмки, а бочки цілі, з вином.
Ніяк не може господар в толк узяти, що це з ними трапилося.
— Буде вам ревти! Говорить, що сталося!
Говорять крізь сльози:
— Ой, батько, та як же нам не плакати, не ридати, коли така сумна дума нам в голову запала?
І повідали вони йому про все. Так вони розчулили його душу, що він сів на приступцю поряд і з ними заплакав.
Чекав, чекав наречений, дочекатися не міг. Піднявся і пішов за господарями в погріб. Прийшов, дивиться — всі троє плачуть.
Дивиться наречений ніяк не зрозуміє, чого ж вони так гірко плачуть. Запитав їх, вони йому всі розповіли. Тут наречений, як покотиться із сміху, навіть бочки ходором заходили.
— Ну, - сказав наречений, - таких диваків я ще не бачив. Нехай вже краще доля вирішить, одружуватися мені або не одружуватися. Я зараз же відправлюсь мандрувати до тих пір, поки не зустріну трьох таких же диваків, як ви. Не зустріну — так не осудіть! А якщо зустріну, то повернуся і візьму в дружини вашу дочку. Вже як доля вкаже!
І пустився в шлях. А наречену та батьків її залишив в льосі. Мов хай вже наплачуться вволю.
Тільки хлопець пройшов сім країн, як побачив там людину, зайняту дивною справою: перед ним на землі купою лежали горіхи, і він намагався ці горіхи закинути вилами на горище.
Хлопець підійшов до людини ближче і запитав:
— Господар, що це ви надумали з горіхами робити?
— Та я тут спокою не знаю, - відповіла йому людина.— Вже півроку кидаю ці горіхи і ніяк не закину на горище. Хоч я і бідна людина, але готовий сто форинтів дати тому, хто ці горіхи перекине.

— Гаразд, я це зроблю, -сказал хлопець.
Він узяв міру і за півгодини перетягав на горище всі горіхи. Отримав тут же сто форинтів і пішов далі.
“Так, - подумав про себе хлопець, - одного дивака я вже зустрів”.
Йшов, йшов, і знову зустрілася йому людина. Дивився, на нього хлопець і неможе зрозуміти, що той робить. В руках незнайомця корито з ним то вбігає в будинок, то вибігає. А в будинку не було вікон, а замість дверей була дірка.
Підійшов хлопець, привітався і запитав:
— Добридень, земляк! Над чим це ти трудишся?
— Та ось, хлопець, навесні вже рік буде, як я побудував цей будинок і не знаю чому ньому так темно. Дивлюся, в інших будинках ясно, а господарі ніякої праці до цього не прикладають. Я ж побудував свій будинок, так з тих пір коритом тягаю в нього світло. Ось і зараз, сам бачиш маюся. Сто форинтів дам тому, хто зробить мій будинок світлим.
— Ну, це справа по моїх силах, - сказав хлопець.
Він узяв сокиру, прорубав два вікна, і в будинку відразу стало світло.
Хлопець отримав сто форинтів і пішов далі.
“Так, - подумав він, - ось і другий дивак!”
Йшов, йшов хлопець і раптом бачить: якась жінка сильцем запихає курчат під квочку. Хлопець окликнув її:
— Господиня, ти що це робиш?
— Та ось хочу курчат посадити під квочку, - відповіла жінка.— Боюся, що розбіжаться і шуляк їх схопить. А ніяк толку не доб'юся:
посаджу під одне крило, а вони з-під іншого вилазять. Посаджу під інше крило, також вилазять. Сто форинтів дам тому, хто навчить мене, що з ними робити!
Хлопець сказав:
— Гаразд, я навчу вас. Не турбуйтеся господиня, і ніколи сильцем курчат під курку не підсовуйте. Тільки квочка углядить шуляка, вона сама заховає курчат під крила.
Господиня зраділа добрій раді і відразу ж віддала хлопцю сто форинтів.
Хлопець теж зрадів і пішов назад.
Тай подумав:
“Ось я і знайшов трьох диваків”.
Він повернувся додому, тут же засватав дівчину, і за два тижні вони зіграли весілля. А більше я про них нічого не чув, хіба тільки те, що у них народився син, купили йому кожушок, а колодою його не придавило. І до цього дня живуть, якщо не померли.