Жив на світі бідний чоловік, і було у нього три сини. Нічого не нажив чоловік, окрім одного бика. Він помер, а бика залишив синам у спадок. Та краще б зовсім не лишив нічого, тому як сини перевелися, голови собі ламаючи, як їм бути, як бика на три частини ділити. Молодший син, Ішток — його всі Дурним Іштоком звали за дурість, - запропонував братам бика забити, а м'ясо продати і розділити гроші порівну. Але хіба ж старші брати будуть згодні, якщо дурень щось запропонує! Та тільки брати нічого придумати не можуть, а годувати бика не хочуть, один на одного кивають: спробуй його покормити — бик то не тільки мій, але і твій. Зовсім охлянула бідна тварина, одні ребра стирчать.

Нарешті змовилися на тому, що всі троє побудують бикові по хліву: у чий хлів бик по своїй волі зайде, тому і володіти ним. Засучили рукави, будувати почали. Два старші брати, кожен розуму палата, кам'яні хороми спорудили, в яких і герцогові пожити не негоже, а Ішток, дурна голова, наламав віток зелених і сплів з них сарайчик. Старші брати сміються, над меншим потішаються:

- Дурень ти, дурень, спершу знайди такого бика-дурня, на зразок себе самого, щоб він до тебе пішов!

Коли всі троє управилися, бика в двір випустили. Вшкварив бик хвостом, пробіг по двору і раптом забіг в сарайчик Іштока.

Трапилося так, що бик дурному братові дістався.

Старші брати зляться, а молодший, ні слова не кажучи, повісив торбинку собі на шию і погнав бика в місто продавати. Йшов він, йшов, побачив березу. А тут вітер піднявся, гойдає березу, стогне вона, потріскує. Зупинився Ішток, прислухався : що говорить береза? І почув, що береза питає:

- Крр... крр... дорого чи віддаси?

- Тобі віддам за сто форинтів, - відповідає Ішток березі.

- Крр... крр... згодна, - говорить береза.

Прив'язав Ішток бика до берези, стоїть, грошей чекає. А береза, звичайно, грошей йому не дає.

- Ей, береза, викладай гроші! — кричить їй Ішток.

Але береза скрипить, крекче під вітром, і чується Іштоку:

- Крр... крр... завтра віддам!

«Що ж, можна і завтра», - подумав Дурний Ішток і повернувся додому.

Брати його питають:

- Ну, дурень, за скільки бика продав?

- За сто форинтів.

- І хто ж купив його?

- Та береза одна.

Повалилися брати із сміху, по землі качаються, за животи тримаються, але Дурний Ішток ображатися не став. Назавтра пішов він до берези, а від бика одні кістки залишилися та мотузок — в ту ж ніч його вовки з'їли. Став він знову у берези гроші просити, а вона йому:

- Крр... крр... завтра віддам!

Завтра так завтра. Пішов Ішток додому. На інший день та ж відповідь:

- Крр... крр... завтра віддам!

Так три тижні пройшло. Тут вже і дурня зло узяло: підхопив він сокиру, підійшов до берези і говорить:

- Віддай гроші, не то зрубаю тебе!

- Крр... крр... завтра віддам!

- От, ти як?! Ну зажди!

Розмахнувся сокирою і всадив його березі в бік, так і застогнала, бідна. Потягнув Ішток сокиру назад, а з насічки золото посипалося. Нападало його стільки, що Ішток торбинку під завязку набив.

- Значить, гарно я робив, що не поспішав, - он скільки відсотків набігло!

Пішов він додому, узяв відро, з якого коней поять, висипав туди золото, ситом накрив, поставив під навіс. Брати диву далися: звідки дурень стільки золота узяв? Але ще більше тому дивувалися, що братик до золота і не торкається, на одній мамализі живе, як і раніше.

- Адже він, дурень, і не знає, що з грошима робити! — сказав старший брат середньому.

І змовилися золото викрасти: вже їм пояснювати не треба, на що гроші потрібні!

Вибрали вони золото з відра, в відро пшениці гнилої наклали доверху. Заглянув одного разу Ішток в відро, бачить - було золото, та сплило! Але дурний хлопець горювати не став, обв'язав відро зверху скатертинкою і пішов «пшеничне зілля» продавати. Прийшов в село, кричить:

- Купуйте пшеничне зілля! Купуйте! Сільські його питають:

- Ей, хлопець, а що ж воно таке?

- Зілля дуже хороше, — говорить їм Ішток, — від нього і напівмертвий на ноги встане, ледве випробує.

Ех, скільки народу тут набігло! Кожен хоче чудового зілля хоч трохи купити. Відкрив дурний хлопець відро, а звідти як шибонуло в ніс, висміяли люди дурня і розбіглися всі хто куди.

Надвечір прийшов Ішток в місто, постукав в багатий будинок, просився на нічліг. Впустили його, а відро він в сараї поставив. Свині запах гнилої пшениці учули, в сарай забралися та і зжерли все без залишку. Побачив вранці хлопець, що відро порожнє, шум підняв.

- Я, - говорить, - скарбник короля, зараз же до короля піду, розповім, як золото його дорогоцінне вкрали в цьому будинку.

Злякалася знатна вельможа і, щоб задобрити слугу королівського, стільки грошей дали, що хлопець ледве доніс їх.

Повернувся він додому, грошей притягав більше колишнього, брати надивуватись не можуть.

- Де ж ти отаке багатство роздобув?

— Та ось, зілля те пшеничне розпродав, - відповів Ішток. Брати далі слухати не стали, кожен набрав гнилої пшениці в відро, і поспішили вони в сусіднє село. Йдуть по вулиці, кричать на все горло:

- Кому зілля, кому пшеничного зілля? Збігся народ, надавав стусанів братам, ледве ноги унесли. Подалися в інше село, але і звідти вирвалися биті.

Брати і раніше-то на дурня брата косилися, а зараз і зовсім в лють пришли. Змовилися вони його погубити, пішли до старости і сказали, ніби молодший брат з бісами приятелює: як не піде з дому, всякий раз гору грошей приносить, а зараз рідне село геть винищити задумав. Староста їм повірив, все село повірило теж: видно без бісів не обійшлося, коли Ішток такі чудеса відколює. І вирішили на сході посадити Іштока в бочку, днище забити і кинути бочку у воду біля запруди. Сказано — зроблено: посадили дурня в бочку, днище забили і поставили бочку біля церкви. Справа-то в неділю була, ось і подумали люди: «Після служби віднесемо бочку на гать і у воду кинемо». Згодом всі в церкву пішли.

А Ішток в бочці сидить та кричить:

- Дарма стараєтеся, мене вам не уламати! Сказав, не буду губернатором — і не буду! Ні за що не погоджуся!

Їхав якраз пан в кареті четвернею запряжена. Чує пан, хтось з бочки кричить. Зупинив коней, з карети виліз, до бочки підійшов, питає:

- Що це ви кричите, земляк?

- А то, що в губернатори не піду, хоч повісьте!

- Не треба шум підіймати, земляк, вилазьте краще з бочки скоріше, одягом обміняємося, а я замість вас в бочку сяду. Коні, карета — все тепер ваше!

Так все і зробили, як пан побажав. Виліз Ішток з бочки, пан замість нього вліз. Сів Ішток в карету і покотив, а пан дочекався, коли народ з церкви піде, і ну кричати у все горло:

- Люди, я передумав! Згоден губернатором бути!

«Будеш, будеш, як серед риб опинишся!» — посміхаються люди, але мовчать; підняли бочку, віднесли на гать і кинули у воду.

Думав народ, що Іштоку кінець прийшов, знатиме, як з бісами водитися. З легким серцем повернули назад, в село. Зирк — назустріч Ішток в кареті котить, четвернею управляє, батогом відважно клацає. Заохали люди, заахали.

- Де ж ти карету таку знайшов? — питають.

- Як це де? Під гатью, - відповідає Ішток зарозуміло.- Там їх видимо-невидимо, на все село вистачило б. Не вірите, самі подивіться, очі відкрийте поширше!

Народ валом, повалив, а Ішток уздовж берега котить, карета його у воді відбивається, бачать люди на дні коней і карету, зовсім розуму позбулися від жадності.

- Дивіться, і насправді там упряжки не гірші! — галасують.— А нумо, пробуватимемо щастя!

І пострибали в річку всі, як один, та ще кожен сусіда підштовхував. Всі пострибали, і дзвонар, і пастор, одна пасторша вгорі залишилася! А інші так до дна і пішли, на воді тільки капелюх пастора плаває. Бачить пасторша капелюх чоловіка, глибше його у воду заштовхує, умовляє:

- Глибше упірнайте, глибше, чоловік дорогий, вибирайте все найкраще!

Так і згинули всі; за дармовим добром погналися — жоден не повернувся.

А Дурний Ішток селом тим оволодів і жив з тих пір горя не знаючи.

Як не вірите, ступайте перевірте.