По той бік океану небаченого виднілося море, а серед моря великий- привеликий острів. Посеред цього острова стояла велика гора, на ній росло тисячолітнє дерево. На тому дереві було дев'яносто дев'ять гілок, і на дев'яносто дев'ятій вітці висіла торба з дев'яносто дев'ятьма потайними кишеньками; у дев'яносто дев'ятій кишеньці зберігалася мудра книга мого дядька Лаци, було в ній дев'яносто дев'ять листів, на дев'яносто дев'ятому листі я прочитав ось цю казку.

У невідомі часи жив чоловік, бідний-прибідний, а сусід його був ще бідніший. У чоловіка був син, у сусіда — дочка. Думали бідняки, і вирішили своїх дітей поженити, дві жебрацькі торби разом скласти.

— Знаєш, що я надумала, чоловік? — каже молода дружина.— Нічого, що ви іншої віри, спробуйте раз попоститися в п'ятницю: може, господь вас обдарує за це.

Послухався молодий чоловік ради, і в п'ятницю чесно постив, ні шматочка в рот не брав, але господь нічого йому не дав. «Ну, що ж, - думає бідняк, - спробуємо ще раз, нехай за богом боржок залишиться». В наступну п'ятницю він знову піст оголосив, і в наступну теж — сам не помітив, як і сім п'ятниць пройшло. А господь все не поспішає борги віддавати. «Ну якщо, далі так піде, - розсердився бідняк, — якщо господь хотів мене нагородити, тоді зараз саме час». Подумав бідняк, і говорить дружині:

— Чуєш, дружина, випечи мені коржик в золі, я вирішив сам до господа бога піти. Потрібно ж дізнатися, в чому я сплохував.

Дружина випекла коржик, і бідняк пішов бога шукати.

Опівдні опинився бідняк у дрімучому Герецкому лісі, бачить, на поляні старий на двох волах оре, а воли зовсім малесенькі, з горошинку. Привітався бідняк. Старий привітно питає:

— Куди шлях тримаєш, бідна людина?

— Мені, батько, до пана бога дійти потрібно, - відповідає бідняк.— Сім п'ятниць підряд я постив, а він нічого не дав мені за це. Ось я і вирішив дізнатися чому.

— Ну, ради цього ноги морити не потрібно, — говорить сивий старий. — Ось дам я тобі цих двох волів. Не дивися, що вони з горошину, заживеш з ними у розкоші. Тільки нікому їх не продавай ні за що!

Повів бідняк двох маляток-волів додому. На другий день з ними в ліс відправився. Віз по колесу, по дошці зібрав по сусідам: один колесо йому дав, інший — вісь, третій — дишло; все це він зібрав, приладнав — як-ніяк, а все ж таки віз. Поклав він на віз дві колоди, а більше не сміє: не стільки за віз боїться, скільки за волів турбується. Та тільки були воли не прості а чарівні; він вже зібрався в зворотний шлях, а один віл і говорить:

— Невже ми станемо ганьбитися, по селу їхати з цими жалюгідними двома колодами? Ні, господар, ти вже навантаж віз, як слід.

Бідняк тільки головою покрутив, але зважився все-таки, навантажив колод цілу гору. Тільки з лісу виїхав, а назустріч граф котить з сільським старостою. Побачили панове, що два воли з горошинку отаку гору дрів тягнуть, трохи навзнак не повалилися.

Граф, біднякові говорить:

— Цих волів, в тебе я купую мужик. Скільки ти за них хочеш?

— Не продам я їх, пан граф, - відповідає бідняк. Розсердився граф, наказав біднякові Герецкий ліс за один день зорати і заборонувати, а не встигнеш, без волів залишишся. Бідняк мало не плаче,що тут поробиш? А віл йому раптом говорить:

— Не засмучуйся господар, знайди тільки плуг, далі не твоя турбота.

Побіг бідняк по селу. Один дав колесо від тачки, інший — леміш великий, той — леміш малий, цей — постромки; години не пройшло ,зібрав бідняк плуг.

Відправилися в Герец. Коли пришли, один віл-малятко говорить:

— А зараз, господар, лягай,і спи спокійно; що треба, ми зробимо самі.

Бідняк заперечувати не став, ліг спати, а коли прокинувся, все було поорано-засіяно. Поернулися додому, бідняк доповів старості, що роботу виконав. Староста з графом в Герец помчали, кожен вершок ріллі облазили, ніде не знайшли огріхів.

— Ну, ось що, бідняк, - говорить тоді граф біднякові, - сіна у мене багато заготовлено, об'їдеш мої луки, за один день збереш все, до останньої травички, і завезеш сіно в мій двір. Не встигнеш — залишишся без волів!

Вийшов від графа бідняк, трохи не плаче, але чарівний віл знову його утішив:

— І не думай засмучуватися, добрий господар! Лягай ось тут, на межі, та спи, ні про що не піклуйся!

І справді, скільки не було сіна у графа, воли все за день зібрали до останньої травички і на віз склали: вийшла така гора, що бідняк і не бачив верхівки. Під'їхали до графської садиби, бідняк пішов прямо до графа, докладає: сіно привезене, але доведеться палац відсунути, інакше сіно у дворі не поміститься. Граф не дослухав, бідняка виштовхав, той зі сходів скотився, дивом ребра не переламав. Побачили це воли, злегка віз зачепили, віз наїхав на палац, повернув його задом наперед. Граф мало не помер зі злості.

— Слухай, бідняк, моє слово, - сказав граф. Бажаю в пеклі побувати, подивитися, що там та як. Повезеш туди і старосту. Не захочеш — волів позбудешся, та і самому тобі не минути лиха!

Зовсім зажурився бідняк. Хіба знає він, де дорога в пекло? Не бував ніколи в тих краях навіть близько. А віл знову говорить йому:

— Не засмучуйся, господар! Дуже в пекло захотіли спуститися. Для обох саме відповідне місце!

Під'їхав бідняк до палацу графського, граф і староста сіли на великий віз, воли покотили віз у пекло. Надвечір у вході в пекло опинилися. Воли з розгону лобами по комірах ударили, граф і староста з воза вилетіли, вверх ногами в пекло полетіли.

— А зараз, господар, закрий за ними ворота, та міцніше, - сказав один з волів.

І залишилися граф із старостою в пеклі до кінця днів своїх.

А бідняк з волами-горошинами і нині живе радується, коли не помер ще.