Давним-давно, тисячу років назад подружилися лев, вовк і дикий кабан. Відправилися приятелі щастя ловити. Куди не прийдуть, іншій звірині від них життя немає. Ріжуть дружки всіх підряд, без розбору. Бачать, що ніхто їх осилити не може, чванитися стали.

Одного разу лев прогарчав:

— Цікаво, чи є на світі хтось такий, щоб нас троє переміг?

— А як же! — сказав вовк і навіть хвіст підігнув.— Людина!

— Дурості базікаєш, - рикнув лев.— Та я і без вас з дюжиною чоловік справлюся! Хоч би один підійшов ближче!

— Ну-ну, — фиркнув вовк.

І раптом йде їм назустріч хлопчисько-школяр.

— Це, людина? — запитав лев.

— Ні, це, не людина ще, - сказав вовк.

— Так я і зв'язуватися з ним не стану.

Пішли вони далі. Ста кроків не пройшли — йде назустріч старий, зовсім вже дряхлий, ледве ноги переставляє.

— Це, людина? — запитав лев.

— Вже ні, - сказав вовк, - він раніше був людиною.

— Тоді нехай йде собі, - пробурчав лев.

Знову пішли людину шукати, опинилися в дрімучому лісі. Стали йти крізь гущавину і раптом на молодого лісоруба наткнулися.

— Ну а це вже людина? — запитав лев.

— Так, він людина! — сказав вовк. Лев до лісоруба підійшов, привітався:

— Щастя-успіху тобі, землячок! Розумієш, посперечалися ми. Вовк говорить, що ти з нами, зі всіма трьома, один би впорався. Яка ж така зброя у тебе?

—Немає у мене ніякої зброї, окрім сокири та розуму.
—Розум, говориш! А ну діставай свій розум і спробуй нас перемогти.

— Воно так, - сказав лісоруб, - та тільки я його вдома забув.

— Нічого! Збігай, куме вовк, до людини додому, принеси його розум. Вийняв лісоруб з кишені клаптик паперу, написав дружині: «прив'язати вовкові на шию камінь, той, що важилем у велику бочку кладеш, коли капусту квасиш». Схопив вовк лист і побіг до дружини лісоруба, а лев і кабан залишилися його самого стерегти, щоб не втік ненароком. Але пройшла година, дві, три, а вовка немає. Як тільки вовк дав дружині лісоруба камінь на шию собі прив'язати, тут йому і кінець прийшов: всім селом накинулися на нього били, поки до смерті не забили.

Лісоруб тим часом зголоднів, дістав з торби хліб та сало і став закушувати.

— Ну, і смачно ж їжа пахне! — заговорив лев, облизнувшись. — Що ти їси?

— А це, брат лев, сало дикого кабана, - відповідає йому лісоруб пошепки.

Не встиг він договорити, як лев кинувся на кабана і розтерзав його.

— Стій, почекай, - закричав лісоруб. Ти ж сала хотів, значить, спершу треба кабана обсмалити, а потім вже і сало вирізувати.

— Твоя, правда, не таке смачне воно з щетиною та шкурою, - погодився лев.— Знаєш що, візми та обсмали. Тільки прив'яжи ти мене до дерева, а то я, мабуть, не утримаюся, стану їсти, ласого шматка не дочекавшись.
Лісоруб прив’зав лева до великого дерева. Але про всяк випадок перевірити вирішив.

— А ну, спробуй, - чи зумієш мотузку розірвати? Лев натужився, мотузки луснули, на всі боки розлетілися, наче їх не було.

—Міцніше прив’яжи! — порадив він лісорубові. Лісоруб так прив’язав лева-розбійника, що він завив і знову захотів мотузки розірвати. Та тільки цього разу не встиг. А лісоруб чекати не став, вдарив лева обухом по голові — лев відразу і врізав дуба.

Показав чоловік хижим звірам, чому мовиться «Більше розумом, а не силою».